– Це моя квартира, що хочу – те й роблю…

Світлані 27 років.  5 років тому вона вийшла заміж за Івана. В них є трирічна дочка Вероніка. Дівчинка ходить в садок з 2 років, а сама Світлана працює і  заробляє нарівні з чоловіком. Спочатку сім’я була досить щасливою, а з часом почались проблеми, причиною яких стала квартира.

Коли вони тільки одружилися, то орендували житло. Іван до одруження жив з мамою в однокімнатній квартирі. У батьків Світлани двокімнатна квартира, але в одній кімнаті живуть батьки, а в іншій старша сестра з дитиною.

Світлана з Іваном орендували житло 3 роки, відкладали потроху грошей, сподіваючись на іпотеку. 2 роки тому дуже несподівано для Івана та його мами, йому залишив у спадок квартиру двоюрідний дідусь. У діда нікого не було з родичів найближчих, але Іван був у рівних правах з іншими двоюрідними родичами.

Обставини склались так, що Іван останню квартиру знімав неподалік, ось і заходили вони іноді провідати старого. Світлана прибирала у нього раз в тиждень – два, приносила йому суп в контейнері, могла збігати в аптеку або магазин. Іван чоловік заходив щось полагодити, просто поговорити з самотнім чоловіком без будь-якої надії на квартиру.

– Ми думали, що дід залишить квартиру сестрі свекрухи, – зізнається Світлана, – та кілька років «обробляла» похилого дядечка. А він зробив інакше.

Тепер Іван – повноправний власник двокімнатної квартири й іпотеку сім’ї брати начебто і немає потреби. Тільки тітка, яка розлютилася на рішення спадкодавця кляла, звертаючись до Світлани:

– Не буде тобі тут щастя, згадаєш моє слово! Бач, втерлася в довіру, з животом ходила підлоги намивали, з немовлям бігала до чужого діда.

– Ми не вмовляли, не просили квартиру, – розводить руками Світлана, – просто шкода його було.

Але життя у них відтоді дійсно погіршилось. Спочатку все йшло нормально, раділи переїзду у своє житло, накопичення пішли на ремонт, почали замислюватися про придбання машини після того, як Світлана вийде з декрету. Але суперечки між подружжям почастішали, а чоловік часто міг дорікнути дружині.

– Це моя квартира, – відповідав Іван на прохання прибрати за собою розкидані речі, – що хочу – те в ній і роблю. Як хочу, так себе і веду. Тобі щось не подобається?

– Спочатку це було рідкістю, – зі сльозами згадує Світлана, – але тепер все частіше і частіше. Він в комп’ютері сидить, чай п’є, крихти всюди, чашка потім так у компа і залишається, а скажеш, так відразу: моя квартира, чого командуєш, ти тут ніхто, а я роблю все, що захочу.

І виникали сварки буквально на рівному місці. Світлана вже почала відчувати себе прислугою у власній родині: не смій нічого сказати,  не проси допомоги, коли чоловік відпочивати надумав.

– Обідно до сліз, – визнає вона, –  він потім відходить, інколи й вибачається, допомагати кидається, але мало не через день підкреслює так чи інакше: моя квартира, а ти тут – ніхто.

Світлана не те що про другу дитину вже не думає, вона готова піти від таких принизливих сімейних відносин. Тільки куди йти? У батьків сестра з дитиною, а їй-то куди? Знімати квартиру? А на що знімати, адже треба дочку ще утримувати потрібно.

– Ну і дорікнув, – каже свекруха, – він же не серйозно, а в запалі сварки. Подумаєш, чого в сімейному житті не буває. Помиріться і знову у вас все буде добре. А куди ти підеш? Тут хоч своє житло! Ну і що, що чоловіка. Можна і потерпіти й удати, що ти нічого не чула.

Як вважаєте, чи можна «удати»? Або Світлані треба різко і без жалю рвати відносини, в яких вона через день «ніхто»?