– Треба було вас тоді відразу впустити. Свою квартиру б не купили і зараз до мене без питань переїхали

Ми з чоловіком одружилися на останньому курсі інституту. У мої батьків була двокімнатна квартира, а Галина Петрівна жила в трикімнатній квартирі, а двокімнатну здавала.  Відносини зі свекрухою були відносно нейтральними.

Ми попросились до неї пожити у двокімнатну квартиру, адже вона сама не раз про це казала, поки ми з Іваном жили з моїми батьками. Я довго думала про це і одного разу наважилась її спитати, а чому б і ні?

– Звичайно! Живіть на здоров’я! – заметушилася вона, але я рано зраділа – Галина Петрівна поставила умову: – Тільки не зараз, а через рік-другий. Вам потрібна трохи познімати, гроші чужим людям повіддавали, щоб ви потім змогли оцінити житло, за яке не треба платити!

Поки ми з чоловіком сиділи з відвислими щелепами, вона почала розповідати про невдячну сім’ї якоїсь родички: та прихистила сина з невісткою, грошей не брала, а вони їй на шию сіли, дітей народили та стали вимагати квартиру у власність.

– А мені прибавка на пенсії буде. Не хочу, щоб ви цю квартиру ділити почали! – підсумувала Галина Петрівна.

Ні, так ні. Просто навіщо тоді пропонувати було? З усіх боків на мене  посипалося:

– Права твоя свекруха, сам собі пан, вона вас не повинна впускати, самі заробляйте, нічого на чужу хату рот відкривати … – і все в тому ж дусі, хоча ми не нав’язувалися і не вимагали.

Ми зняли житло, переїхавши від моїх батьків. Жили в одній кімнаті, а у другій речі господині були. Подружилися з сусідами та з господинею квартири. Вдале планування, близько до роботи, інфраструктура – все на вищому рівні. Рік жили на зніманні, другий, третій пішов … Галина Петрівна «дозріла»:

– Мені з квартирантами говорити? Просити їх з’їхати?

На її думку, ми досить «натерпілись», урок засвоїли, можна нам і виділити квартиру в тимчасове користування. Але ні. Знімати квартиру було не важко: ми працювали, шкідливих звичок не мали, по барах і кафе не шастали. Навіть накопичувати гроші примудрялися. І з’їжджати з насидженого місця не стали, зваживши ризики: скаже Галині Петрівні хтось якусь дурницю – вона нас виставить. Навіщо?

Відмовилися ми переїжджати у її квартиру. Вона образилася на те, що її щедрість не оцінили, і продовжила здавати свою другу квартиру.

Через чотири роки нашого проживання на зніманні, господиня наша переїзд затіяла в інше місто, а тому завчасно попередила про пошуки покупців. Ми по засіках поскребли, у рідних-друзів позичили, кредит взяли та викупили нерухомість.

Потім я пішла в декрет. Дочка підросла, пішла в садок, я на роботу повернулася. Життя стало розміреним та прогнозованим. Нещодавно ми остаточно розрахувалися з боргами, стали думати про другу машину…

Галина Петрівна в нашому житті спливала епізодично. Сильно образилася на ту відмову і за неможливість виставити себе благодійницею. Іноді вона приїжджала до нас в гості, в основному чоловік їздив до матері сам. З народженням дочки мало що змінилося: зараз їй вісім років, бабусю вона бачила раз тридцять за все життя.

Два роки тому Галина Петрівна вийшла на пенсію. Тут вона подзвонила, поскаржилася, що ноги болять. Так болять, що вона нічого не може: ні в магазин сходити, ні підлогу помити. Вгадайте, хто повинен приїхати та все зробити?

Поділилася з сусідкою подробицями дзвінка. Вона в курсі тієї ситуації з «Познімайте квартиру, а потім вас пущу», навіть жартувати почала:

– Вона у вас все ще другу квартиру здає? Нехай квартирантом знижку робить, а вони будуть в магазин ходити та підлоги мити. Нехай теж поживе з чужими людьми, а ти їй потім допомагати почнеш, щоб вона тебе оцінила і на шию не сіла!

Ми з сусідкою щиро посміялись. Я вирішила, що буду благороднішою, без жодних умов і «поневірянь» приходити іноді та допомагати. Подзвонила свекрусі і сказала, що приїду після роботи.

Приїхала. По дорозі в магазин забігла, купила їжу з озвученого списку. Підлоги помила, посуд, суп і рис з овочами та котлетами нашвидкуруч приготувала. Навіть ванну з унітазом відчистила. Пора було додому.

На прощання свекруха сказала, щоб ми речі збирали та до неї переїжджали, адже допомагати треба. Я в ступор, а як прочухалися – почала активно відмовлятися.

– Треба було вас тоді відразу впустити. Свою квартиру б не купили, зараз до мене б  без питань переїхали, – пробурчала Галина Петрівна.

Я попрощалася. Вдома мене чекала розмова з чоловіком:

– А чому б нам до мами й справді не переїхати? Доньку в іншу школу переведемо, ближче до дому мами. На роботу раніше вставати будемо. Свою квартиру здамо. У неї пенсія плюс оренда, наша і її, бідувати не будемо, навіть з урахуванням догляду.

Ось так він все розпланував. Я запропонувала найняти приходить доглядальницю, за сумісництвом – помічницю по господарству. Гроші у Галини Петрівни є. Вона навіть може укласти договір довічної ренти. Навіть два, щоб точно ні в чому собі не відмовляти.

Як вважаю, що це правильно: нам вона ніколи не допомагала; внучку не знає; якщо ми до неї переїдемо, треба буде уживатися і жити за чужими правилами в чужому монастирі. Воно мені треба?

Я нагадала чоловікові про оренду і сказала, що я своє відзнімала і не збираюся в сорок років йти прислугою в чужий будинок і горбатитися на ліву для мене тітку. Це йому вона мама. А мені? Чому я повинна мити унітази та обслуговувати сторонню для мене людину, яка свого часу обманула нас з обіцяною допомогою?

Так, все вийшло добре, але аж ніяк не з допомогою Галини Петрівни, а тільки нашою наполегливою працею. Я дитини зважилася народжувати тільки в тридцять один рік, поки з основною частиною боргу  розрахувались.

Що ми маємо зараз:  прибавка до пенсії у неї є. Щось накопичено. Житлові умови є. Пенсія. Все так, як вона хотіла: ніхто не ділив її квадратні метри, на шию їй не сів. Не розумію, чому я повинна кинути все і їхати допомагати людині, до якої у мене немає ніяких почуттів?

От якби тоді вона нас впустила, без жодних умов, то почуття подяки не дозволило б кинути її біді. Вона не зобов’язана була? А я теж не зобов’язана! Зараз я не хочу, щоб мені на шию сіли. А Галина Петрівна сяде, я її знаю. Що можу сказати. Що вона посіяла …

І звинувачувати, крім як саму себе  їй нема кого. Нікуди не поїду. Чоловік хоче – нехай до матері перебирається. Він, як син, зобов’язаний дбати про неї. Я не проти їздити до неї раз на тиждень-два. Але жити? Ні за що!