Треба було бути “поганою” мамою…

Колись в нашому будинку жила одна жінка. Чоловік її помер від отруєння алкоголем. Навіть троє дітей її не зупиняли. Пила кожен день. Дійгло до того, що з компанією таких самих, збирала пляшки і метал, а потім пропивала отримані за це гроші.  Діти її по сусідах їли і ночували.  Так ми всім будинком їх одягами, годували і купували канцтовари в школу…

Мої двоє дітей – ровесники її дітей. Я завжди піклувалася про своїх діток. Вони завжди були ситі і гарно одягнені, я давала їм гроші на кишенькові витрати, ніколи ні в чому не відмовляла: хочете комп’ютер – будь ласка, новий телефон – без проблем. Поїздки в інші міста на екскурсії від школи – я завжди все їм оплачувала. В інститутах хороших їх вивчила.

Зараз, через 30 років, я просто нічого не розумію. Діти сусідки виросли, влаштувалися в житті. Маму свою закодували. Купують їй путівки, круїзи різні. Оплачують лікування і комунальні платежі. Вони приїжджають до неї кожні вихідні, привозять онуків.

А мої? Дружина сина мене не любить, внуків бачити не дає. Сам син приїжджає раз на рік на п’ять хвилин, потай від дружини. Дочка заміж за багатого хлопця вийшла, як королева живе. Соромиться мене, зовсім я не рівня родичам її чоловіка. Дітей дочки раз на півроку бачу і то здалека. Дочка просить не приїжджати до неї в гості, не соромити її перед свекрухою.

Я захворіла, подзвонила їм, а у них справи, пробач мамо. Де справедливість? Невже треба було бути поганою матір’ю, щоб діти любов мою по крихтах випрошували і цінували.