«Тьотю, дайте хлібця …»
З такими словами хлопчик років семи звернувся до мене, коли я снідала в одному вуличному кафе. З першого погляду відразу було зрозуміло, що він з неблагополучних. Я ніколи не подавала жебракам, але тут дитина, та ще й не грошей, а всього лише хліба просить …
– А може бути млинці тобі замовити? Будеш?
Хлопчисько закивав з посмішкою, але потім зніяковів:
– А можна я один з собою заберу? У мене вдома сестричка, вона теж їсти хоче …
– Можна, звичайно.
Я замовила велику порцію млинців, йогурт і какао. Хлопчик накинувся на їжу, а поки він їв, я стала розпитувати його далі.
– А де ж ваші батьки? З ким ви живете?
– Ми живемо з прабабусею, вона старенька і пенсія у неї маленька, тому я і ходжу їжу добувати … Батьки … я не знаю нашого тата, а мама пропала майже відразу після того, як Світланка народилася. Баба Галя мені не розповідає, куди вона поділася, я питав.
– А ти в школу ходиш?
– Ні ще, на наступний рік піду, якщо баба Галя свідоцтво моє знайде, вона забула, де воно. Світлані ось більше пощастило, у неї взагалі цього папірця немає, мама її дома народжувала, у ванній, я бачив в щілинку і чув, як вона кричала.
У мене волосся стало дибки на голові від розповідей Макара, так звали хлопчика. Він майже доїв вже все і я запропонувала:
– Можна я проведу тебе додому, мені хочеться з Світланкою познайомитися?
– Ходімо. Ось цей млинець я їй візьму.
Макар загорнув млинець в серветку і ми пішли. По дорозі ми зайшли в магазин і купили ще різної їжі. Йти було недалеко, зовсім скоро ми дійшли до якогось напіврозваленого барака. Я навіть уявити не могла, що в таких будинках живуть люди …
Прабуся Галя лежала на ліжку і стогнала, було видно, що вона погано себе почуває. Дворічна Світланка сиділа у неї в ногах і гралась якимись ганчірочками, інших іграшок в кімнаті я не помітила. Все в цьому будинку було брудно, бідно і сумно. Я спробувала заговорити зі старенькою:
– Бабуся Галя! Як ви себе почуваєте?
– Погано, дочка. Мені б лікаря … Посидиш з онуками?
– Посиджу, бабуся, а вам зараз Швидку викличемо.
Швидка забрала бабусю Галю в стаціонар, а я забрала дітей до себе додому. Потрібно було щось вирішувати з ними … Я, звичайно, не планувала нікого всиновлювати, але віддавати цих дітей в дитячий будинок мені не хотілося. Тим більше моя дочка, якій було чотирнадцять, вже вжилася в роль старшої сестри і з задоволенням поралася з Світланкою і командувала Макаром. Але хто мені дасть опіку без чоловіка? До речі, а я ж не розлучена офіційно …
З колишнім чоловіком ми розійшлися спокійно і залишилися в добрих стосунках, тому він підіграв мені для усиновлення. А бабусю Галю після лікарні ми відправили в будинок для людей похилого віку, там набагато комфортніше, ніж в старому будинку, годують і медичну допомогу надають. Ми з дітьми відвідуємо її кожні вихідні.