– Тобі кошеня не можна довірити, не те що турботу про чоловіка! – заявила мені свекруха

Так уже склалося, що наше сімейне життя почалося далеко від батьків і цілих 10 років до нього ніхто не втручався. Я по розподілу поїхала у незнайоме місто, чоловік там працював вахтовим методом – так і познайомились. Батьків бачили лише на весіллі та спільних сімейних святах. Іноді приїжджали до них у гості.

Зрозуміло, за 10 років у нас склався свій уклад господарювання. Наприклад, у вихідні я завжди намагаюся робити заготівлі страв на тиждень уперед, а у всіх шафах і полицях панує строгий порядок – при напруженому робочому графіку це просто необхідність.

До того ж, через свою професію я досить гидлива – не переношу чайного нальоту на чашках та мокрі брудні ганчірки. Для мене це розсадники мікробів, яких потрібно позбавлятися. Зрозуміло, що я активно користуюся сучасною побутовою технікою і ніколи не вважала себе поганою господаркою.

Весь цей час стосунки зі свекрухою були чудовими. Тому, коли вона вийшла на пенсію, занудьгувала і зголосилася допомогти з онуками, я не побачила в її бажанні нічого поганого і з радістю погодилася прийняти її в гості на тиждень-другий. А даремно…

Вже першого дня її перебування я отримала від неї порцію невдоволення:

– А навіщо вам окремий морозильник? Краще місце на кухні звільнили б…

– Ми зберігаємо там продукти – закуповуємо м’ясо, робимо заготівлі.

– Ти серйозно? Ти годуєш мого сина та онуків замороженою поганю?! Це ж шкідливо, там немає вітамінів! – обурилася свекруха. Побачивши пральну машину-автомат у ванній вона нахмурилася ще більше: – Ти хоча б руками переш, перш ніж у неї покласти білизну?

– Навіщо? – щиро здивувалася я.

– Як навіщо? Вона ж підключається до холодної води! І що вона в ній може попрати? Тільки бруд полоще!

– Розумієте, вона нагріває воду сама до потрібної температури, в ній продумані всі режими і білизна переться чудово, – м’яко заперечила я.

– Ну так! Вам, молоді, аби тільки нічого не робити! – сварливо помітила свекруха. – Будь-яку техніку готові використовувати і не має значення, як вона пере! Ми он вас без підгузків вирощували, руками все прали. А це що? – тицьнула вона пальцем у сушильну машину. Почувши мої пояснення, вона взагалі заголосила, що білизна обов’язково повинна повисіти на свіжому повітрі, а то пуття не буде ніякого.

– Розумієте, у нас балкон виходить на багатолюдну вулицю. Там сушити білизну не варто … – будучи людиною неконфліктною, я хотіла швидше закінчити цю розмову. Зрештою, я вважала, що свекруха займатиметься онуками, і аж ніяк не розраховувала передавати їй роботу по дому.

– Добре, я тебе зрозуміла, – раптом ретирувалася свекруха, піднявши одну брову і зневажливо підібгавши губи.

Вранці я поїхала на денну зміну, попутно відвезла старшу до школи, а молодшого до дитячого садка. Чоловік також поспішав працювати. Свекруху ми будити не стали – залишили їй сніданок на плиті та записку з побажаннями гарного дня та списком місць, які варто відвідати у нашому місті.

Коли я повернулася додому, на мене чекав справжній шок. Вже під’їжджаючи до будинку, я побачила цілу гірлянду білизни, розвішаної по всьому периметру нашого балкона… Я зробила глибокий вдих, дорахувала до 10 у спробі заспокоїтися. Все ж таки людина все життя прожила в маленькому місті, в приватному будинку… Пояснювала я сама собі і намагалася увійти в становище свекрухи. І начебто це мені вдалося.

У квартирі мене чекала радісна свекруха, яка смажила котлети зі «свіжого м’яса», просто на столі лежали картопляні очищення, а трохи далі на стільниці була розстелена якась брудно-сіра ганчірка, в якій я ледве впізнала свій білий рушник.

Прикро стало просто до сліз! Взявши рушник двома пальцями, я мовчки викинула його в смітник. Туди ж направила картопляні очистки, одноразовою серветкою протерла стіл і почала переставляти посуд у сушарці.

– Я щось зробила не так? – обережно спитала свекруха.

– Ні. Ви просто зіпсували мій рушник, вивісили нашу білизну на загальний огляд на центральній вулиці міста… а в іншому все добре. – Намагаючись не заплакати, відповіла я.

– Ну то ти сама винна! – заявила свекруха. – Хто ж вішає білі рушники на кухні? Я навіть і не думала, що ти така! А ще лікар називається! Та тобі кошеня довірити не можна, не те що чоловіка! Ти ж його в могилу зведеш своїми замороженими напівфабрикатами та чудасіями!

Я так здивувалася, що навіть і відповісти не змогла – сльози так і полилися градом, я спішно пішла у ванну, щоб не приносити свекрусі задоволення далі поливати мене брудом. Вже звідти я почула голос чоловіка:

– Так, мамо! Збирайся, я відвезу тебе додому.

– Це ще чого? Я що, неправильно сказала? – обурилася свекруха. – Та вона ж вас цькує цією своєю замороженою поганню! І речі не береже. Бач, фіфа яка, бачив, як вона взяла рушник? Двома пальчиками!

– Мамо, збирайся. Я не дозволю тобі кривдити мою дружину. У тебе свої звички, у неї свої. Але вона жодного разу на твою адресу жодного поганого слова не сказала. Я тебе відвезу додому, а ти зробиш милість – подумай над своєю поведінкою.

Незважаючи на пізній час, чоловік справді особисто відвіз свою маму додому. Повернувся опівночі з букетом квітів: «Не слухай нікого. Ти в мене найкраща!” – сказав він. І на душі одразу стало набагато тепліше.

Свекруха образилась і не дзвонила майже місяць. Але все ж таки не витримала і зателефонувала синові. Про мене та онуків вона з ним навіть і не говорила.