Тітка так “допомагала” нам на похороні батька, що лиш забрала собі все, що змогла

Мій батько помер, коли мені було 24 роки. Це трапилось влітку, всі рідні у відпустках, я розгублена не знаю до ладу ,що робити.

Якщо коротко, як все вийшло: тато не відповідав на дзвінки, після роботи я попросила чоловіка з’їздити зі мною, щоб переконатися, що все в порядку. А було не в порядку – серцевий напад, як пізніше сказали на «Швидкій».

Моя мама, бабуся, тітка і навіть старші брати, всі були в той момент у відпустках або відрядженнях. Ми з чоловіком організували похорон, який довелося трохи затримати, щоб всі встигли приїхати, і ніхто навіть не запропонував допомогти матеріально.

Сильніше за всіх мене здивувала тітка, батькова сестра – вона збирала конверти з грошима від родичів, які ті принесли на поминки зі словами «ну ми з тобою потім розберемося».

Після деякого часу з’ясувалося, що у батька на пенсійному рахунку накопичилася пристойна сума. Отримати гроші було досить легко – вони всі лежали на банківській картці, пін-код від якої я знайшла в батьківському записнику. І тут тітонька знову наполягла – все потрібно неодмінно віддати їй, так буде безпечніше. Мовляв, «потім пам’ятник хороший, дорогий, поставимо, а ти на що розтратиш?»

Йти з батьківськими накопиченнями по магазинах мені в голову не приходило, але покласти їх на рахунок в банку я все-таки хотіла – в майбутньому це могло б послужити доповненням до першого внеску при покупці квартири. Але вся рідня і бабуся, мама батька й тітки, засоромили мене тим, що я хочу залишити за собою гроші. І я практично здалася без бою. Віддала гроші, отримала обіцянку, що все піде на пам’ятник, а також буде лежати «на випадок, якщо з бабусею щось трапиться».

Далі – більше, відвідуючи бабусю в їх спільній з татом квартирі, тітка мала свій ключ від неї. Я стала помічати, що потихеньку з татової кімнати почали пропадати постільна білизна, подушки, ковдри, потім дорогі інструменти. Якось раз мій чоловік брав для робіт по дому перфоратор, так бабуся уточнила, що його обов’язково потрібно буде тут же повернути на старе місце! Але ми-то хоча б питали, перед тим як щось узяти, і дійсно потім повертали. Тітонька ж брала мовчки, а якщо я і намагалася дізнатися – куди і навіщо, відповідала «у мене гості, мені білизни і ковдр не вистачає».

Минуло вже сім років, ніякого нового пам’ятника на татовій могилі ніхто не поставив, про гроші розмов немає, все його майно, крім квартири, відібрано тіткою. З бабусею я ці питання не обговорювала, хоча прикро досі. Законну спадщину я отримала – бо її тітка просто не змогла відібрати. А все інше, що «погано лежало» вона забрала при першій же можливості. Ну і звичайно ж ми дуже погано спілкуємося, тому що вона на мене ображена.