Тітка приїхала в гості на кілька днів і довела дружину до сліз

Неділя, одинадцята година вечора. Втомлені після важкого робочого тижня, Максим з Ірою вже спали. Пронизливий дзвінок у двері розбудив їх. Максим погладив дружину по плечу.

– Спи, кохана, я відкрию. – йдучи до дверей бурчав – Кого принесло серед ночі?

На порозі стояла тітка Аня з величезною суміщу в руках. За її спиною стояв її чоловік, дядько Вася.

– Здоров племіннику! – закричала вона – Що не радий? Ану обійми свою тітку – вона схопила Максима в оберемок. У нього аж подих сперло.

«Скінчилася спокійне життя» – сумно подумав він, заносячи сумки в передпокій.

Решта ночі минула в турботах. На дивані тітка спати не захотіла.

– Він жорсткий і незручний. І взагалі ти б мене ще на розкладачку поклав, – говорила тітка.

Ірина була в прострації. Тітка ще й години в їхньому домі не провела, а примудрилася перевернути все з ніг на голову. Нарешті всі вляглися. Максим з дружиною на дивані, а тітка Аня з дядьком на їхньому подружньому ліжку.

–  Вони до нас надовго? – шепотіла йому вранці дружина на кухні, ставлячи перед ним сніданок.

– Не знаю, кохана. Увечері після роботи запитаю.

Іра прислухалася до хропіння в сусідній кімнаті:

– Я її боюся. Прийди раніше, добре.

– Постараюся.

Увечері його чекав накритий стіл. Пощастило, що в Ірини було ще 2 дні лікарняного.

– Проходь, – покликала його тітка.

Іра тихо йому шепнула:

– Як добре, що ти прийшов.

Всі розсілися за стіл.

– Тітко, ви надовго до нас? – дипломатично запитав Максим.

– А ти що, нас виганяєш? Дивись, Вася, ми йому вже набридли – штовхнула вона дядька в бік.

– Так що ви, тітко, гостюєте скільки хочете.

– Ми, Максимку, до вас назавжди. Продали свою квартиру, подумали з Василем і вирішили. Ти у мене єдиний родич залишився. Ти ж не виженеш нас на вулицю. Потерпиш! – і пустила сльозу – Скільки нам ще залишилось жити.

Максим від несподіванки відкрив рот і забув його закрити. Ірина схлипнула і вибігла з кімнати. За столом запанувала тиша. Тільки дядько Василь спокійно доїдав салат на тарілці.

–  Ти чому мовчиш? – закричала на нього тітка – тільки їж без перерви. Скажи що-небудь.

Він підняв очі

– Я з тобою погоджуюсь, рибка моя.

– Все життя у нас так. Я все вирішую, а він погоджується. Ну  хіба  це мужик? – поскаржилася вона Максиму. – Ну як ти не проти, племіннику? – перепитала вона.

–  Живіть скільки хочете – приречено відповів Максим.

Ірина за дверима голосно схлипнула. Максим без апетиту колупав салат. Зате родичі не соромилися. Їли так, що Максиму здавалося, що за вухами тріск чути.

Нарешті тітка Аня наїлася і відкинувшись на спинку стільця сказала:

– Ох наїлася ж я. Максимку, клич свою плаксу, пожартувала я. Ми в лікарню приїхали, дні на три-чотири, може трохи більше. А ти молодець, племінник. Бачу, що злякався, але виду не подав. Поважаю. Не забуваєш рідню свою. Як помру – квартира твоя буде. Дітей у нас немає. Так що ти – єдиний спадкоємець.

Такого полегшення Максим ніколи не відчував, тому весело сказав:

– Ну що ви, тітко, живіть сто років.

Через тиждень вони проводжали тітку і дядька. За цей тиждень дружина перетворилася на вічно заплакану дитину. Тітці Ані було важко догодити. То суп не той, то котлети пересолені. Не так випрала, підлогу помила і т.д. На прощання, вона сказала Максиму на вухо, голосно:

– Ти чому на такій плаксі одружився? Вона у тебе, випадково, не вагітна? Сльози ллє без зупинки.

Коли за родичами зачинилися двері, Ірина від радості почала стрибати.

– Сподіваюся вони більше не приїдуть? – з надією запитала вона.

– Не знаю. Тітці Ані у нас здається сподобалося.

– О ні.

Дзвінок пролунав дуже пронизливо.

– О, ні! – підірвався з ліжка Максим.

«Слава Богу, це будильник» – подумав він позіхаючи та потягуючись. Попереду був хороший день.