Тільки віддавши дочку в перший клас, я зрозуміла, як насправді багато залежить від першого вчителя…

Перед школою моя мама разом зі мною підійшла до однієї вчительки. Мама дуже хотіла, щоб я була в її класі. У цей клас потрапила моя найближча подруга, з якою ми жили в одному під’їзді.  Це була одна з причин, чому мама хотіла, щоб я була в цьому класі. Батьки з роботи приїжджали додому після сьомої вечора, а мама подруги сиділа вдома, вона нас зустрічала і годувала.

Ще однією причиною було те, що вона була педагогом, що називається, від Бога.

– У мене клас вже давно сформований, я не можу взяти вашу дитину.

Я стояла біля мами та думала: «Чому саме до неї?»

– Ірина Степанівна, я Вас благаю, візьміть мою дочку до себе в клас, ви не уявляєте, як це важливо для нас! – просила мама.

– Всі діти в класі вміють читати, вона у вас навіть не весь алфавіт знає, мені двієчники в класі не потрібні, вибачите.

Першого вересня я все-таки опинилася у неї в класі. Перший місяць мені дався дуже важко, зачеплене самолюбство не давало спокою. Але манера викладання вчительки дозволила мені надолужити згаяне, втягнутися в процес навчання і до кінця року зібрати всі можливі грамоти та стати однією з кращих в класі.

Тоді нам не ставили оцінок, замість цього Ірина Степанівна за кожну п’ятірку давала, намальованого власноруч на картоні, звірка, ми їх зберігали в спеціальних конвертах.

Був такий момент, який я згадую дотепер. Один хлопчик у класі наполегливо виявляв знаки уваги, то штовхне, то за косу смикне, то портфель сховає. Хлопчик був хуліган і вчився гірше всіх. Але не милий він мені став не через це, а тому що дуже відволікав на уроках і мені за це теж перепадало. Якось на перерві у нас відбулася сутичка, я його штовхаю і він падає, зачіпаючи парту і все це на очах вчительки. У нього жодного синяка, а у мене в виховних цілях забрали всіх звірят, так старанно накопичених за мої знання. У хлопчаки правда теж забрали звірят. Ось це було справжнє горе для мене.

Після цього я на всіх хлопчаків затаїла образу. Але не на довго, діти відходять швидко. Я зрозуміла, що краще свої емоції завжди тримати під контролем. У третьому класі наша улюблена вчителька пішла на лікарняний. Почався калейдоскоп нових вчителів. Через місяць ми всім класом зібралися відвідати нашу вчительку.

Вона вже була вдома і коли нам відкрила двері, ми просто її не впізнали. Коли ми йшли від неї, вона кожного обняла. На вулиці мами стояли та про щось шепотілися, поки ми носилися навколо дерев. Пам’ятаю як я тихенько встала біля мами й почула: «… з легень відкачали близько трьох літрів води.» Через місяць вона померла.

У п’ятий клас я пішла в іншу школу, тому що ми переїхали. Завдяки своїй базі та старанням моєї першої вчительки, мені дійсно було цікаво вчитися і місцями дуже навіть легко. Щороку мене нагороджували грамотами, чим мама дуже пишалася.

Тільки віддавши дочку в перший клас, я зрозуміла, як же багато залежить від того першого вчителя. Мені неймовірно пощастило з Іриною Степанівною. Вона знала, що я далеко не подарунок, знала, що сказати мамі при першій розмові та щоб це було почуто мною. Після тієї розмови, мені хотілося довести, що я не буду двієчницею. І в підсумку втягнулася в навчальний процес.

Як часом багато всього може залежати від людей, які ненадовго зустрічаються на твоєму шляху. Приходять навчити та, виконавши свою місію, назавжди йдуть.