Тільки підійшовши до дверей квартири, Григорій згадав, що не попередив дружину про свій приїзд. Як виявилось, не дарма

Григорій повертався додому із відрядження. Зазвичай він повідомляв дружині Олені про те, що повертається, за день до приїзду. Але цього разу забув це зробити. Ну, так вийшло. Ненароком. Григорій зовсім не хотів у такий спосіб перевірити, як його дружина проводить час, коли його немає. Він довіряв своїй дружині і не сумнівався у ній.

Підійшовши до дверей квартири, Григорій згадав, що не попередив дружину про свій приїзд. І згадав тільки тому, що за дверима чути була гучна музика і веселі голоси. Зрозуміло було, що у квартирі щось святкують.

Григорію стало трохи ніяково. Він швидко став продумувати можливі варіанти, що там могло бути. Але думки плуталися і нічого путнього йому на думку не спадало.

Григорій злякався. Він злякався того, що в його житті може статися те, чого не хотів; що Олена його більше не любить, і зараз вона там, у веселій компанії, радіє тому, що його немає поряд із нею.

– І як тепер бути? — думав Григорій, стоячи перед дверима своєї квартири. – Може, піти? Ніби нічого не було, і я не приїжджав. Переночую в аеропорту, а завтра прийду додому. І все буде добре, все буде по-старому. Навіщо я приперся без попередження? Може там і немає нічого? Ну, святкують щось. Подумаєш. Зайду та приєднаюся до них.

Відчинилися двері сусідньої квартири. Григорій відволікся від своїх роздумів, побачивши сусідку.

— Добрий вечір, Григорію Івановичу, — сказала сусідка.

— Добрий вечір, Валентино Георгіївно, — відповів Григорій.

Сусідка вічно сунула свій ніс у чужі справи. Вона була доброю жінкою, але цікавою.

– А у Вас щодня свято, – продовжувала сусідка, мило посміхаючись. — Вже два тижні веселощі. Що відзначаєте, Григорію Івановичу?

Дізнавшись, що це триває вже два тижні, Григорій, звичайно, був вражений, але виду не показав.

— Та так,— спокійно й тихо відповів Григорій,— нічого особливого. Зустріч друзів.

Григорій справді подумав, що це може бути звичайна зустріч друзів.

— А в минулі місяці? Що святкували? — спитала Валентина Георгіївна. — Теж зустріч друзів? Чотири місяці – суцільні свята. У Вас багато друзів, Григорію Івановичу. Дивно, що за весь час, коли Ви щось святкуєте, я Вас вперше зустріла.

Сусідка посміхнулася і пішла до ліфта.

Григорій Іванович, приголомшений почутим, продовжував стояти перед дверима. За дверима чути було музику та жіночий сміх.

— Ось уже майже півроку я щомісяця на два тижні їду у відрядження, — думав Григорій. – Що виходить? Як тільки я їду, Олена влаштовує свята?

Григорій знову захотів уникнути всього цього. Тому що він не розумів, як треба поводитися в такій ситуації. Він дуже любив свою дружину і не хотів її втрачати. Йому здавалося, що саме зараз все його щасливе життя висить на волосині, яка легко може обірватися, якщо він увійде.

— Чому я не попередив її про своє повернення? – переживав Григорій. — Про що я думав?

У цей час відчиняються двері його квартири і з квартири виходять незнайомі йому люди.

— Добрий вечір, — машинально каже Григорій. – А Олена там?

Нічого іншого, як спитати саме це, йому на думку не спало.

— Може, й там, — байдуже відповідають йому і проходять повз, навіть не звертаючи на нього особливої ​​уваги.

В цей момент Григорій подумав, що з його дружиною, мабуть, щось трапилося. Але тоді хто всі ці люди?

Григорій увійшов до квартири. У передпокої на вішалці висіло багато чоловічого та жіночого верхнього одягу. Не роздягаючись, він ходив воєю великою чотирикімнатною квартирою, заглядаючи до всіх кімнат.

У кожній кімнаті були чужі люди. Нікого з них Григорій не знав. Зважаючи на все, ці люди щось святкували, бо у великій кімнаті був накритий стіл. Але незрозуміло було, що саме святкується, бо за столом ніхто не сидів, а всі ходили, стояли, танцювали або просто сиділи і розмовляли.

Григорій зазирнув у кухню. Олени там також не було. А якийсь суворий чоловік у фартуху Олени із серйозним виглядом нарізав ковбасу. Він похмуро глянув на Григорія і продовжив своє заняття.

Григогій тоді подумав, а чому він у фартуху.

— Ви шукаєте когось? – Запитала незнайома жінка, яка входила на кухню.

– А де Олена? — спитав Григорій. – Ніде не можу її знайти.

— Олена годину тому поїхала з Вадимом, — відповіла жінка. — Найімовірніше, вона в нього. Зателефонуйте Вадиму.

— Так ось у чому річ, — подумав тоді Григорій. — Вона виявляється з Вадимом поїхала.

Григорій відчув легке запаморочення. Але взяв себе в руки і задумався над тим, а хто такий, власне, цей самий Вадим?

— Я краще Олені подзвоню, — сказав Григорій жінці.

Він вийшов із квартири. Думки в його голові скакали, як розсерджені макаки в клітці. Якийсь Вадим. Олена виїхала з ним. Нісенітниця якась. І хто всі ці люди у квартирі?

Григорій викликав ліфт, але чекати на нього не став, а спустився вниз бігцем. Вискочивши з під’їзду надвір, він набрав номер дружини.

– Привіт, – радісно відповіла Олена. — Ти коли повертаєшся?

— Завтра, — швидко відповів Григорій. – Вечірнім поїздом. Годині до одинадцятої вечора буду вдома.

– У тебе все гаразд? – запитала Олена. — Голос у тебе якийсь тривожний.

— Ні, ні, — швидко сказав Григорій. – У мене все чудово. Втомився трохи. А в тебе як? Все в порядку?

— У мене все гаразд, — сказала Олена. – Чекаю тебе. Приїжджай швидше.

Вони попрощалися, і Григорій замислився.

— М-да, — думав Григорій. – Ситуація. І що робити?

Дуже хотілося їсти. Він пішов у бік найближчого універсаму. В універсамі він узяв пакет молока, сир у нарізці, ковбасу в нарізці та хліб теж у нарізці.

Вийшовши з універсаму, він сів на лавку, що стояла неподалік входу, і почав вечеряти. Григорій їв бутерброди з ковбасою та сиром, запиваючи їх молоком. І ось, коли він уже майже все з’їв і збирався йти, він помітив, як до універсаму входить жінка, дуже схожа на його дружину.

— Не може бути, — думав Григорій. – Це не вона. Це якийсь поганий сон. Адже сказали, що Олена пішла з Вадимом. Господи, дався мені цей Вадим. Я навіть не знаю, хто він, а думаю про нього так, ніби він мій добрий знайомий.

Григорій біжить до універсаму.

– Вона чи ні? – думає він, оглядаючи відвідувачів.

То була вона, його дружина, Олена. Григорій став за нею стежити.

Олена поводилася дуже спокійно. Вона набрала в візок все, що хотіла купити, і пішла до каси. Розплатившись, Олена вийшла з універсаму і швидким кроком пішла у бік, протилежний до того, в якому був їхній будинок.

— Куди вона йде? – думав Григорій. – До Вадима? Тьху, ти. Забудь про Вадима.

Він йшов за десять метрів від неї, ховаючись за іншими людьми. Пройшовши не більше кілометра, Олена підійшла до під’їзду будинку.

— Це що, жарт такий! — подумав Григорій, дізнавшись дім, до якого зайшла Олена. — Та це ж дім її мами, Галини Андріївни. Який жах. Цього мені зараз лише не вистачало. Галина що, теж у цьому замішана?

Григорій відійшов убік і став спостерігати за під’їздом.

— Так, — думав Григорій. – Ситуація. І що мені зараз робити? Вдома у мене — не зрозумій хто, а дружина — у своєї мами. І як це все розуміти?

В цей час Григорій побачив, як у під’їзд увійшла сама Галина Андріївна.

Григорій після цього ще цілу годину вештався біля під’їзду тещі, сподіваючись, що Олена скоро вийде. Олена не виходила. Григорію набридло чекати, і він вирішив зайти до Галини Андріївни.

Він дочекався, коли з під’їзду хтось вийде і зайшов. Піднявся на двадцять другий поверх і зателефонував у двері. Двері відчинив Олег Павлович, батько Олени.

– Григорій? – здивувався Олег Павлович. – А ти як тут? Заходь, заходь. Роздягайся. Зараз чай питимемо.

— Та ось — відповів Григорій, зайшовши до квартири, — повернувся з відрядження, а Олени нема. Думав, що вона у вас.

Відповідь, яку він почув, його приголомшила.

— Олени нама, — сказав Олег Павлович. — Давно вже не заходила. Тижня два її не видно.

— Ага? — здивовано подав Григорій. — А може, Галина Андріївна знає?

– Та її теж немає вдома, – сказав Олег Павлович. — Як уранці пішла, так і досі немає. Усе справи якісь має. Останнім часом вона стала такою діловою.

Григорій подумав, що коли вони всі тут у змові, то йому більше ловити тут нема чого, а треба якнайшвидше звідси валити.

– Я пішов.

– А чай?

– Іншим разом.

Григорій їхав ліфтом униз. Він уже ні про що не думав. Він просто не розумів, про що ще можна думати. Але далі сталося найдивовижніше.

На восьмому поверсі двері ліфта відчинилися, в ліфт увійшли Олена та її мама. Вони навіть не одразу помітили, що у ліфті Григорій. Звернули увагу на нього лише тоді, коли він привітався.

— Добрий вечір, — сказав Григорій.

Олена та Галина Андріївна мовчки дивилися на Григорія і не могли навіть слова сказати. Було видно, що це повна для них несподіванка.

– Гріша? — слабким голосом промовила Олена. – А ти як тут? Ти ж сказав, що завтра повернешся.

Теща в цей момент почала сильно гикати.

— Ви вниз чи нагору? — спитав Григорій.

– Вниз, – тихо сказала Олена. – Ми зараз до нас додому. А ти ж сказав, що завтра будеш?

— Та ось, — сказав Григорій. – Так вийшло. Раніше приїхав. Зайшов додому, а тебе там нема. Думав, що ти у мами, — Григорій серйозно глянув на тещу. — Підвівся до Вас, Галино Андріївно, а Олег Павлович каже, що вже два тижні не бачив дочку.

Галина Андріївна нічого не казала. Вона злякано дивилася на зятя та гикала.

Вони вийшли з під’їзду і пішли у бік будинку Григорія та Олени. Дорогою Григорій зайшов в універсам купити тещі води.

— Треба йому розповісти, — сказала Галина Андріївна дочці.

– Треба, – слабким голосом відповіла Олена.

У цей час Григорій вийшов із універсаму. Галина Андріївна та Олена сиділи на тій самій лавці, де нещодавно Григорій вечеряв.

Попивши водички і заспокоївшись, Галина Андріївна перестала гикати і розповіла зятю, що вже півроку вони з дочкою здають його квартиру, коли він їде у відрядження.

— Вибач, Гріша, — сказала Галина Андріївна, — то була моя ідея. Олнка була проти, але я її вмовила. Хотіли тобі подарунок купити на день народження. Ну, ось і здавали твою квартиру.

Якийсь час Григорій перетравлював отриману інформацію.

— А на восьмому поверсі що робили? — спитав Григорій.

— А ми там знімаємо невелику квартирку, — відповіла Галина Андріївна. – У ній і живемо, коли свої здаємо.

— То ви і свою квартиру здаєте? — спитав Григорій.

— Аякже, — відповіла Галина Андріївна. — Як тільки Олен Павлович їде у відрядження, так одразу я його і здаю. Адже він буває по два місяці у відрядженні. Уявляєш, які це гроші.

— Уявляю, — задумливо сказав Григорій. — А ви значить з Оленою разом працюєте?

– Вдвох легше, – відповіла Галина Андріївна. — З прибиранням та й іншими справами. Адже ми під що тільки не здаємо квартири. Навіть під весілля, — голос її став радісним.

Але, сказавши це, Галина Андріївна злякалася своєї недоречної радості і примовкла. Далі йшли мовчки. Олена та її мама кидали на Григорія перелякані погляди, намагаючись зрозуміти, який у нього зараз настрій і що він думає.

Всю дорогу до хати Григорій мовчав. Головним для нього зараз було те, що Олена його, як і раніше, любить. Це тішило. А як бути з рештою, цього він ще не вирішив.