Тільки через місяць я змогла зізнатись чоловікові

Від самого одруження ми з чоловіком мріяли про дитину, хоч на той час мені було лише 18 років, а йому – 23.

5 років операцій, обстежень, нескінченних аналізів, але безрезультатно.

Моя мама, маючи тоді знайомства в лікарняних колах, а це були 90-ті, покликала мене подивитися на відмовного хлопчика. І я пішла …

Коли стали проходити крізь палату з новонародженими немовлятами-відмовниками, мої очі випадково зустрілися з іншою парою оченят, блакитних, як волошки (це потім вони стали карими). І ми заціпеніли: вона вивчала мене, а я її.

Мама потягнула мене за руку, але я вже вчепилася в дівчинку, як ненормальна. Підійшла завідуюча-знайома і сказала, що тут багато діагнозів: недоношена, біологічна мати нагуляла, а коли чоловік приїхав з відрядження, сказав: «Або він, або дитина».

Тільки мені вже ніхто був не потрібен: Настенька моя, донечка. Місяць я потайки до неї їздила в лікарню, потім вирішено було сказати чоловікові: «Будь ласка, потім роби, що хочеш, ми тебе не потривожимо, тільки допоможи».

І він допоміг.

Не буду розповідати про бюрократію, про блат, але через два місяці ця довгоочікувана грудочка щастя за всіма канонами післяпологової виписки була доставлена в нашу однокімнатну квартиру. А новоспечений тато дзвонив всім підряд по телефону і голосно кричав:

«Дочка народилася – Настенька!»

Минуло 24 роки. 12 років, як поховала чоловіка свого. Але жодного разу в своєму житті я не пошкодувала про те, що зробила той крок. Про те, як ми з донею любимо один одну, навіть говорити не стану.

Я все робила і ще зроблю, щоб вона щасливою була. І дуже пишаюся своєю рибкою: розумниця, красуня, краща за всіх!