Тесть відмовився продавати свою квартиру й бути поручителем зятя, а тому з ним більше не говорять…

Історія, яка трапилась з моїм сусідом, дуже банальна, але від того не менш показова. Його єдина дочка Іра пів року тому вийшла заміж. Батькам дівчини зять не дуже сподобався, але заради щастя дочки, вони залишили свою думку при собі.

Весілля оплатили батьки Ірини, й зовсім незначну суму дав сам зять. Микола Іванович дозволив молодим жити у квартирі, яка дісталась йому у спадок від батьків. Молоді називали цю одиничку Халупою, адже квартира була старенька і потребувала косметичного ремонту.

Миколі Івановичу це слово не подобалося – він прекрасно пам’ятав, яким щастям переповнювало всю їхню родину, коли батькові дали цю квартиру від заводу. Він пам’ятав, як дружно вони там жили. Тепер ось у спадок ця квартира перейшла йому. Тепер його дочка жила там разом з чоловіком.

То молоді там євроремонт робити збиралися, то хотіли піти на знімну з красивим інтер’єром, а цю здавати, а ось тепер у них новий план.

– Треба цю квартиру продати, взяти іпотечний кредит і купити нормальну квартиру в новому будинку. Не в халупі ж нам дітей народжувати! – це зять з поважним виглядом заявив на кухні у Миколи Івановича.

По вигляду дочки було зрозуміло, що вона дуже пишається тим, який розумний у неї чоловік.

– Дамо оголошення про продаж, ріелторів підключимо. Вони все оформлять, а вам потім тільки на угоду треба буде приїхати, – продовжував зять.

– Кредит взяти – багато розуму не треба, за нього потім розплачуватися доведеться. Чим платити-то збираєшся? – строго запитав Микола Іванович.

-Ти, татусю не переживай. Ми все розрахували. У Ігоря зараз нормальні гроші виходять, мерчендайзерам добре платять. Розплатимося, не хвилюйся – заторохтіла дочка. – Тільки нам поручитель потрібен, щоб кредит дали. Ми хотіли тебе попросити: поїхали з нами в банк, напишеш, що ручається, що ми нормальні люди, вчасно все платити будемо.

– Ага, нормальні. Особливо ти, доню. Згадай, хто за тебе залишок кредиту за смартфон вносив? Загалом так, любі мої. Квартира ця дісталася мені від батьків і розтринькати її мені ніяк не можна. Поручителем я теж не хочу бути. Давайте так: я її продам і куплю іншу, яку виберете. Є у мене заощадження, а не вистачить, сам кредит візьму. А ви в новій квартирі робіть ремонт, який хочете. Вона ж вам і дістанеться потім.

Зять аж підстрибнув на місці.

– Миколо Івановичу, ви уявляєте, в яку суму там ремонт обійдеться?! Сенс мені в чуже житло вкладатися. У разі чого ви мене виженете звідти й все.

– Ось ти як заговорив! Тобто ти хочеш, щоб я продав свою квартиру, став поручителем за кредитом, а нову квартиру на тебе оформили?! – скипів Микола Іванович.

– Ну чому ж на мене, на нас з Іриною … Гаразд, ми зрозуміли. Пішли Іра.

Дочка з зятем пішли. Відтоді не дзвонять, не приходять. Навіть з днем ​​народження не привітали. І Микола Іванович не дзвонить.

Як ви вважаєте, може дарма він так з молодими? Адже те житло йому по суті й не потрібне. Може не варто псувати відносини з єдиною дочкою?