Теща не витримала життя в селі, про яке так мріяла, і заявилася жити до нас
Зараз ми з дружиною живемо, звісно, трохи краще, ніж у молодості, але все одно турбот достатньо.
Донька виш закінчує виш, син – випускник – щосили готується до екзаменів, хоче вступати на давно омріяну спеціальність у гарний ВУЗ на бюджет. Витрат вистачає – але ми не тонемо, житло своє, обидва працюємо.
І все б добре, якби не мама дружини. Моя дорога теща Орися Федорівна. Після смерті матері (бабуся дружини померла рік тому) у тещу якийсь біс вселився. Їй не жилося спокійно у двокімнатній квартирі.
При кожній зустрічі з нами вона твердила про свою мрію. А мріяла вона квартиру продати і купити собі будиночок у селі. При цьому весь досвід її проживання в приватному будинку – це вихідні на дачі.
Була в них із покійним тестем дача, щось сяк-так там саджали, але переважно відпочивати їздили. Коли тесть сильно захворів, дачу довелося продати, щоб його витягнути – але не допомогло.
І ось душа тещі затужила, як вона каже, за земелькою і квіточками! Знайшовся садівник-городник, за вихідні хіба що кілька клумбочок обробляла, не більше. Та справа і не в квіточках.
Орися Федорівна все життя прожила в місті. Та не уявляла вона абсолютно, що таке постійне життя в сільських умовах! Я-то в селі народився, тому й не хочу цього більше ніколи!
І знову ж таки, який приватний будинок жінці похилого віку без чоловіка?
А вона мріє, як блаженна:
– І добре б із пічкою! Ось я в дитинстві в бабусі в селі спала на грубці…
Я їй казав:
– Аріно Федорівно, а ви ту грубку топити вмієте?
– А що там? Закинула дрова та запалила!
– Усе ясно. А на ранок сусіди, швидка, міліція, бо ви вгоріли там… До речі, дрова купувати треба. І колоти, щоб у грубку влазили. Колоти хто буде?
– Ну, ти наколеш…
Ну ви зрозуміли, так, на кого планувалося покласти постійну турботу про тещину милу хатинку? І хіба дровами справа обмежилася б?
За квартиру її давню – перший поверх, околиця міста – багато не давали. Купила б вона на це не нормальний будинок, а який вийде.
А там у ремонт більше вкладеш, ніж сам будиночок коштує. І потім ця музика буде вічною: ой, дах протік, ой, підвал залило, ой, ґанок щось хитається, зроби, зяте любий!
А мені ніколи було цим усім займатися, та й бажання ні найменшого. До того ж на що вона ремонтуватиме й упорядковуватиме будинок? На свою пенсію? Не смішила б уже. А в нас зараз і так витрат вистачає. На дітей.
А теща все співала:
– У селі люди такі хороші, душевні, хоч поспілкуватися буде з ким! Погода, природа, все своє росте під вікном…
Спробувала б вона раз виростити це своє, а не пару клумб із квітами! А щодо спілкування я їй теж багато міг би розповісти – але ж не слухала ж.
Дружина їй:
– Мамо, ти хоч в інтернеті б почитала, відео подивилася, як люди в селі живуть. Ну не за віком тобі, не потягнеш ти…
– А що! Я здорова! А вам як добре відпочивати…
У труні ми обидвоє бачили цей відпочинок, якщо чесно, обидва любимо щось більш цивілізоване.
Так і не змогли ми її переконати. Уперлася як баран. Навіть дружина рукою махнула – мовляв, квартира її, сама вона доросла дієздатна жінка, нехай творить що хоче. У 60 років міркувати пора хоч що-небудь.
Продала вона квартиру, купила в місцевому Кукуєво будиночок. З пічкою. Довелося мені з нею там регулярно кукувати, всі вихідні сім’я мене не бачила – дрова колов і вчив цю стару розумницю з пічкою поводитися.
І що ви думаєте? Уже восени їй якось сумно в тому селі стало, з душевними хорошими людьми і пічкою.
Ну от не уявляла теща, що в селі не влітку – зовсім не рай, а бруд непролазний, темрява, а потім сніг по пояс, якщо не чистити. А душевні люди зліва виявилися, треба ж, алкашами, які до неї раз у раз ходили на пляшку стріляти. А праворуч – бабка глуха.
До снігу Орися Федорівна в селі не дотерпіла. А оскільки повертатися їй нікуди, з’явилася з валізою до нас. У трикімнатну, де живуть четверо. Дітей (доньку двадцятирічну і сина сімнадцятирічного) довелося в одну кімнату заселити. Усім тісно, не дім, а дурдом. Влаштований дорослою, дієздатною жінкою.
Учора терпіння вийшло, кажу:
– Орисю Федорівно, а що, якщо я вам квартиру зніму?
Крики, що я її з дому виганяю… Самому, чи що, виїхати в цей її будинок у селі?