Тарас і Тетяна відкладали гроші на довгоочікувану поїздку на море, але вирішили віддати кошти своєму сину для сплати кредиту

Це давня історія. І час вніс сумні корективи. Але від цього сенс став лише яскравішим. Це було давно. Вже давно – час так швидко біжить! Немолоді вже подружжя вирішило поїхати до моря.

Вони на морі були в молодості один раз, а потім не було коли їздити. Дочку та сина вони хіба що відправляли до таборів на море,.

А самі працювали багато. Вони жили у селищі; город, господарство, живність. Багато турбот. Дружина працювала медсестрою, чоловік – водієм. Діти виросли і почали жити окремо зі своїми сім’ями. І ось ці батьки зібралися у поїздку.

Стали дивитися на путівки недорогі, оформили закордонні паспорти, щовечора після роботи дивилися фотографії готелів. Це було цікаво та захоплююче. І хвилююче заняття дуже! Курс валют дивитися, номери готелю, “зірочки”, що включено, відгуки читати…

Багато стало розмов, навіть суперечок, але добрих, – передчуття поїздки вже тішило і настрій покращувало. І гроші вони нагромадили.

А потім дружина сказала чоловікові одного вечора: мовляв, куди це ми зібралися. Дурниця якась вся ця поїздка. На кого ми залишимо господарство? Давай краще зробимо розумно. Ти відпочинеш з вудкою біля ставка, як завжди. Я шпалери поклею нові. Буде гарно вдома. А гроші ми віддамо синові, йому треба брати квартиру в іпотеку. І ми йому допоможемо. А поїдемо колись потім.

Чоловік погодився. Так розумніше, звісно. Навіщо за два тижні віддавати стільки грошей, краще синові віддати. Правильно.

А потім дружина вийшла на подвір’я і побачила: чоловік сидить на чурбачку біля гілки і плаче. Жах який і ганьба; дорослий сивий мужик сидить на чурбачку і пхикає, як маленький! Сльози течуть по зморшках.

Він не думав, що дружина побачить. Він у дальній кут подвір’я пішов, на ліну, там і сидів. І, уявляєте, плакав. Він так постарів, раптом зрозуміла дружина. І ось, плаче скупими старечими сльозами. Хоча про що плакати?

Він плакав через мрію. От і все. Не шкода йому було грошей анітрохи! Не через гроші він плакав, не від образи на дружину чи на сина, ні, звичайно. Через мрію він плакав. Через ці пальми, море. Через своє життя, яке невблаганно закінчується. Просто ми цього не помічаємо зазвичай.

Дружина повернулася тихенько до будинку і теж заплакала. Потім витерла сльози кухонним рушником, вийшла рішучим кроком у двір і покликала чоловіка. Він підійшов, як ні в чому не бувало. Чого, мовляв, кликала, Таня?

І дружина міцно обняла чоловіка. І сказала, що треба їхати. Летіти треба до моря, пальм, рибок. Все вирішено. Це вона дурість зморозила з переляку. Страшно стільки грошей витратити. Страшно все залишати та їхати! Але з чоловіком не страшно! Вибач, Толю, мій переляк і боягузтво, вибачаюсь.

Вони полетіли тоді до моря. І жодної хвилини не шкодували про це. Вони були щасливі і ці два тижні, і півроку до поїздки. Вечорами вони дивилися фотографії з тієї подорожі. І насолоджувалися спогадами.

І казали, що ще поїдуть. Колись… Але не поїхали більше: чоловік недовго прожив. Захворів, якось швидко все сталося. Так буває. Життя коротке. Добре, що вони тоді поїхали, правда? Добре, що дружина зрозуміла.

Дорослі люди раз у житті також можуть заплакати; нічого в цьому кумедного немає. Це туга за мрією. Яку інколи так просто виконати.

Але ми все відкладаємо просту мрію. Хоча є можливість, нарешті є. Є деякі гроші, можна викроїти час, можна дозволити собі не юшку, а морозиво, – скромні, але бажані ласощі. Можна купити собі щось добре. Можна поїхати на море!

Але якось незвично, боязко залишати звичний спосіб життя. І витрачатися на себе. На речі, без яких можна обійтись.

Але ви витрачаєтеся. Купуйте собі шматочок щастя. І близьким купіть. І з добрими людьми поділіться цим шматочком… Це найкраще, що ми можемо зробити зараз. Якщо є кошти та час. Час, який так швидко біжить.