Таня зустріла свою давню найкращу подругу і не впізнавала її: як добра і мила дівчинка могла так перетворитися на невдячну жінку?

– Таня? Яка зустріч!

– Оля! Очам не можу повірити, я дуже рада тебе бачити!

Таня та Оля з дитинства були найкращими подругами, жили у невеликому провінційному містечку. Після закінчення школи життя розкидало їх.

Таня, як найкраща учениця класу, поїхала до обласного центру, вступила до інституту. Закінчивши його, знайшла роботу бухгалтером на підприємство.

Якось, нараховуючи працівникам одного з цехів заробітну плату, Таня побачила знайомі ім’я та прізвище. Думала, збіг, ім’я та прізвище цілком поширені, але вирішила уточнити. Так і є, виявилося, це її колишній однокласник – Олексій.

У школі вони непогано спілкувалися, але почуттів між ними ніколи не було. Тоді, у шкільні роки, Таня й подумати не могла, що Олексій колись стане її чоловіком. Тим не менш, подружжя було цілком щасливе у шлюбі і ростили двох доньок.

Доля Олі складалася інакше. Оля рано втратила матір – у дванадцять років, свого батька вона не пам’ятала, він пішов із сім’ї, коли їй було три роки і з того часу в житті доньки не з’являвся.

Коли не стало матері Олі, Таня дуже переживала за подругу і навіть просила своїх батьків забрати Олю до себе, але батьки були проти. На щастя, забрати дівчинку погодилася двоюрідна сестра її матері.

Ніна Петрівна мала дві рідні дочки, старша ось-ось мала вийти заміж, молодша навчалася в технікумі. Чоловік Ніни Петрівни помер, важко їй доводилося, але вона вирішила, що Олю не залишить, тим більше, старша дочка скоро заживе самостійним життям.

Ніна Петрівна намагалася балувати Олю, шкода їй було її, таки маму втратила. Часом відмовляла собі та дочкам, а Олі щось купувала. Чим старшою ставала дівчинка, тим сильніше псувався її характер.

– Мам, що ти з нею все пораєшся, умовляєш? – обурювалася молодша дочка. – Ременя їй – і буде шовкова, розпустила ти її зовсім, з нами ти так не сюсюкалася.

– Та що ти таке кажеш, доню? Ременя! Я і вас жодного разу пальцем не зачепила, хоч нервів ви мені теж помотали… А її, сиротинку, як можна? Жаль мені Ольку, важко їй без мами …

Закінчивши дев’ять класів, Оля вступила до технікуму. Таня дуже хотіла, щоб подруга пішла разом із нею до десятого класу, обіцяла допомагати в навчанні, але Олі хотілося самостійності. До технікуму вона вступила до райцентру та залишила будинок прийомної матері, оселившись у гуртожитку.

Навчалася Оля погано, часто прогулювала заняття, конфліктувала з викладачами та однокурсниками. Лаялася Оля і з прийомною матір’ю, коли вона приїжджала на вихідні, звинувачуючи в тому, що та дає їй занадто мало грошей і їй нема на що жити.

У вісімнадцять Оля вийшла заміж, покинула навчання і забула дорогу до будинку Ніни Петрівни. З’явилася вона на її порозі через кілька років, із синцем на руках.

– Олечко, як я рада. Проходь, проходь. А це хто тут такий? Онучок мій? Як звати його?

– Ну так… онучок. Денис.

– Ви з дороги? Голодні? Зараз я обід розігрію … – метушилася жінка, несподівана поява прийомної дочки, та ще й з дитиною, її дуже втішила.

Від обіду Оля не відмовилася, їла з апетитом.

Оля і Таня, які випадково зустрілися, вирішили вирушити в найближчий сквер, поговорити про життя.

– Оля, як мама – запитала Таня.

– Моя мама померла майже двадцять років тому. Ти це чудово знаєш, – питання про матір явно не сподобалося Олі.

– Я про Ніну Петрівну питаю, вона тебе виростила. Хіба вона не мати тобі?

– Ні, не мати.

– Що трапилося, Оля. Ви посварилися?

– Приїхала я одного разу до нашого містечка, кілька років там не з’являлася. Дениса привезла, щоб із нею познайомити. Іду вулицею, мені сусідка назустріч. Я у неї все розпитала, дізналася, що доньки Ніни Петрівни дуже вдало вийшли заміж, живуть – горя не знають. А я на той час уже в розлученні була, по різних кутках потикалася.

Усадила нас Ніна Петрівна з Денисиком за стіл, баландою якоїсь нагодувала, могла б хоч до магазину збігати, онучку смаколиків купити, подарунків. Вперше таки його бачила. Але ні, навіть не ворухнулась.

Я їй говорю: мамо Ніно, знаю, що сестрички мої вдало влаштувалися, як сир у маслі катаються. Ти б заповідала свій дім мені, дочкам твоїм він все одно не потрібний, їм сповна вистачає. А мені буде не зайвим.

Ніколи вона на мене голосу не підвищувала, а тут спалахнула, як з ланцюга зірвалася, навіть дитину мені налякала. Ні, каже, навіть не сподівайся. Ніколи на тебе цей будинок не відпишу, не стане мене – на три порівну поділіть. Тобі вже й так від рідної матері дім дістався.

Дім дістався, але продала я його, машину з чоловіком купили. Іномарку! Тільки раділи ми недовго, в аварію потрапили, чоловік нетверезим за кермо сів. Машина – в мотлох, самі дивом живі залишилися. А невдовзі після цього я з чоловіком розлучилася, випивати почав…

Загалом, відтоді я Ніни Петрівни не з’являлася. Як вона живе мені справи немає, нехай донечки рідні про неї піклуються. І частка мені ця копійча від її будинку не потрібна.

– Яка ж ти невдячна, Оля! – різко обурилася Таня. – адже Ніна Петрівна ставилася як до рідної доньки, балувала навіть більше за своїх рідних.

– Не хочу більше про неї чути … Бігти мені час, Танюш. Давай телефончиками обміняємося, домовимось, зустрінемося якось.

Таня розвернулася і мовчки пішла геть, залишивши Олю в повному здивуванні. Продовжувати спілкування зовсім не хотілося. Таня йшла та згадувала моменти з дитинства. Оля завжди була доброю, надійною та безвідмовною. І вірити не хотілося, що зараз перед нею була та сама Оля, найкраща подруга дитинства…