– Так я і не наважилася розповісти правду за сімнадцять років …

Минулого тижня приїхала до мене старша сестра на вихідні в гості. Ми не бачились декілька місяців, тільки спілкувались по телефону. Розговорились, випили вина в несподівано Оля каже:

– Мені потрібна твоя порада. Ми з чоловіком надумали розлучатися. За вісімнадцять років шлюб повністю зжив себе, разом нам вже не хочеться бути. Проблема у мене тепер тільки одна – син! ..

– Та ну тебе, причому тут син-то? Максим у тебе дорослий вже, школу закінчує. Катастрофою розлучення батьків для нього точно не стане!

– Та я не про це! Розумієш … Є у мене «скелет у шафі», про який я нікому раніше не розповідала. Річ у тім, що Максима я народила не від чоловіка. Не дуже красива історія, але…

– Почекай. Виходить, чоловік не в курсі? Він виховував чужу дитину, як свою?

– У тому-то й справа … Та знаю я, що повністю не права і вчинила жахливо. Питання в тому, що робити тепер? Сказати правду? Чоловікові сорок шість років, він в сина вклав всю душу. Правда його просто вб’є, я думаю. Та й як син сприйме це все, велике питання … З іншого боку, зараз чоловік встигне ще знайти жінку молодшу і народити свою рідну дитину. А через кілька років для цього може бути вже пізно…

Синові Олі, Максиму, сімнадцять. Хлопець у неї просто чудовий: веселий, самостійний, спортивний, дуже щирий і відкритий. Максим відмінно вчиться, готується вступати на фізмат. Вчителі стверджують, що у хлопчика неабиякі здібності до точних наук, тому з вступом до обраного ВНЗ проблем бути не повинно.

З дитинства хлопець дуже прив’язаний до батька, мабуть, навіть більше, ніж до матері. З самого початку чоловік Олі займався дитиною не менше дружини: вставав ночами, гуляв з коляскою, купав і годував. Саме тато навчив Макса читати, грати в шахи, кататися на велосипеді, плавати, прищепив любов до математики й фізики, виховав справжнім чоловіком.

– Батько, яких пошукати! – заздрісно зітхали подруги.

Ні у кого з них чоловіки так багато дітьми не займалися. Син і батько розуміють один одного з півслова і життя один без одного не уявляють.

– Так я і не зважилася розповісти правду за сімнадцять років…

– Слухай, а помилки бути не може? Мені здається, Макс навіть зовні схожий на твого чоловіка!

– На жаль немає! – зітхає Оля. – Я абсолютно точно впевнена, що батько мого сина – інша людина …

– Правду говорити вже пізно, а тому залиш усе, як є. Нехай у батька буде син, його гордість і радість, а у сина – люблячий батько. Інакше ти зламаєш життя їм обом і невідомо, чим твоя правда для них закінчиться,- порадила я сестрі, – Не той батько, хто народив, а той, хто виростив …

Правда зараз зробить нещасними як мінімум двох? А може, краще пізно, ніж ніколи? Як ви вважаєте?