– Так-то пів будинку їй дістанеться, раз вона буде законною дружиною, а я розраховувала, що все мені відійде. Хіба ти не хочеш мене, єдину дочку, забезпечити власним житлом?

Ірина зі своїм майбутнім чоловіком зустрічалися всього пів року. Потім вони зіграли скромне весілля, замість весільної подорожі  з’їздили на тиждень в санаторій, а через місяць дізналися про те, що скоро стануть батьками. Ірина була щаслива, а ось чоловік її чомусь з кожним днем ​​ставав все більш сумним та холодним. Ні, вголос він говорив про свою радість і величезне бажання скоріше побачити малюка, а на ділі став частіше затримуватися на роботі, навіть у вихідні намагався піти з дому – на дачу до мами, до друга, куди завгодно, аби подалі від вагітної дружини.

Ірина не розуміла такої поведінки, намагалася докопатися до правди, і по-хорошому розмовляла, і кричала, але нічого не добилася. Коли Іри була на 8 місяці, чоловік оголосив про свою неготовність до дітей. Сказав, що він занадто молодий, щоб витрачати життя на турботу про дитинку. Він, мовляв, дітей взагалі не планував найближчі десять років, не очікував, що це трапиться так скоро. Ірина здивовано запитала, чому він раніше про це не говорив, а він все звалив на неї – типу, боявся, що ти образишся.

– Ображусь?! Серйозно?! А тепер що накажеш робити? Ти на живіт подивися, він що, по-твоєму, сам розсмокчеться?  – закричала дівчина.

Чоловік промовчав, всім своїм виглядом показуючи, що йому противна її істерика. Стомившись слухати її справедливі закиди, він встав і гаркнув:

– Мені дитина не потрібна, крапка! Няньчитися я не стану. Якщо не будеш мене змушувати возитися з пелюшками – будемо жити далі. Якщо розраховуєш, що буду сюсюкати та розчулюватися немовляті – нам краще розійтися!

Ірина грюкнула дверима, вважаючи чоловіка зрадником. Подала на розлучення та аліменти, а через 1,5 місяці народила прекрасного хлопчика.

Минуло 11 років. За весь цей час батько жодного разу не бачив сина, а грошима допомагав епізодично – рази 2-3 на рік. В один прекрасний момент Ірина познайомилася з Миколою. Він був на 10 років старшим за неї. Кілька років тому він втратив дружину в автокатастрофі й тепер один виховував дочку, яка виявилася ровесницею сина Ірини. Зійшлися два самотності.

Ірина з Миколою сподобалися один одному з першого погляду, вона побачила в ньому надійне і міцне плече, а він в ній – добру і дбайливу берегиню вогнища. Їх діти швидко подружилися і дорослі скоро вирішили жити разом. Ірина жила з сином у матері, а у Миколи був свій будинок, до нього і переїхали.

Тихо і мирно прожили 14 років. Діти закінчили школу, технікум, влаштувалися на роботу. Дочка Миколи вийшла заміж і поїхала до чоловіка, син Ірини одружився і тепер живе у квартирі бабусі, яка, на жаль, не дожила до весілля єдиного внука.

Микола з Іриною стільки років прожили без оформлення відносин, а тепер вирішили розписатися. Треба сказати, Микола  і раніше кликав Ірину заміж, але вона, згадуючи про перший досвід, довго не могла зважитися на шлюб. А тут раптом зрозуміла, що більше не боїться і Микола почув довгоочікуване «так».

Микола з Іриною з такої нагоди вирішили запросити в гості дітей з сім’ями – поділитися радістю, запросити на церемонію в РАЦС, просто поспілкуватися.  Але все пішло зовсім не так, як планувалося. Дочка Миколи, почувши новину, насупилася і лише сухо сказала «вітаю». До кінця вечора вона сиділа як на голках, безрезультатно намагаючись приховати поганий настрій.

Коли діти стали збиратися по домівках, Ірина заметушилася. Піду, каже, вам з собою смачненького покладу, а то наготувала всього, нам стільки не з’їсти. Її син з дружиною зголосилися допомогти, а дочка Миколи завела з татом розмову:

– Тату, я, звісно, рада, що ви вирішили заяву подати, але ти впевнений, що вам це потрібно? Стільки років жили й нічого. Для чого щось змінювати? Ти ж повинен розуміти, що мама Іра погодилася не просто так. Вік, всього лиш. Розуміє, що після твоєї смерті ні з чим залишиться, ось і підметушилась. Так-то пів будинку їй дістанеться, раз вона буде законною дружиною, а я розраховувала, що все мені відійде. Хіба ти не хочеш мене, єдину дочку, забезпечити власним житлом? Або давай заповіт на внучку напишемо. А в Ірини свій син є, нехай він її житлові проблеми вирішує.

Микола від дочки такого не очікував. Більш того, половину її палкої промови почули й Ірина, яка невчасно зайшла в кімнату, і її син. Повисла незручна пауза. Ірина розгубилася, а її син заявив:

– Мама ні на що не претендує, на вулиці ми її не залишимо!

Микола ж тихо, але твердо відрубав:

– Щось рано ти мене ховати зібралася, доню. Ірина тебе пів життя виховувала, ніколи не ображала, за що ж ти так з нею? Будинок великий, продасте його, та гроші навпіл розділите, на невеликі квартирки вистачить. Я люблю тебе, але люблю й Ірину – зрадити її я не можу! Я дуже здивований, що ти взагалі про це говориш, ти ж мамою її називаєш!

Дочка Миколи невдоволено фиркнула і вилетіла з кімнати, всі інші постаралися удати, що нічого не сталося …