– Так нехай собі люди говорять, головне зараз врятувати дитину!

Катя з Іваном жили в невеликому райцентрі. Вони були однокласниками і зустрічались останні два місяці. Оскільки вони жили в сусідніх будинках, то про нову дівчину Івана дуже скоро дізналася його мама.

–  Мені ця твоя дівчина чесно кажучи не подобалася, надто вже легковажною і вульгарною вона здавалася.

– Мамо, я ж одружитися з нею  не збираюсь, так, погуляємо трохи.

Катя була неймовірно красива, так ніби тільки зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Склавши вступні іспити, Іван кинув дівчину, втім, цього й варто було очікувати. Катя спочатку засмутилася, дзвонила і плакала в трубку, бігала за ним, нарешті почала погрожувати, але хлопець лише сміявся і відмахувався, а потім і зовсім поїхав до столиці вчитися і розвиватися там.

І тут  наш мікрорайон потрясла новина: Катя вагітна! Через треті руки хлопець дізнався про це, тому що на її дзвінки він не відповідав, але лише розсміявся, дівчина гуляла не тільки з ним, це ще довести треба чия дитина. Тим більше перед тим, як її кинути, Іван застукав Катю та Андрія разом, про що вже там говорити …

Минуло дев’ять місяців, народився у неї хлопчик. Допомагала з малюком старша сестра дівчини, яка вже працювала і жила окремо, а коли Катя стала на прогулянки виходити й малюка побачили сусідки, тут же почали поширюватись чутки, що дитина – викапаний Іван, і ніс і блакитні очі і кучеряві світлі локони, все його. Катя сама була жагучою брюнеткою, а Іван – блакитноокий блондин.

Малюк потихеньку підростав і все більше нагадував нашого столичного вже товариша. Тоді хтось із друзів подзвонив Іванові, сказав, приїхав би, та хоч одним оком глянув на малюка, на що той лише огризнувся, мовляв своїх проблем багато, не вистачало ще на чужих дітей їхати дивитися …

Через три роки вийшла Катя заміж несподівано для всіх. Чоловік її виявився таким же безвідповідальним, як і вона, почали разом випивати Згодом почались  і бійки і шум і дзвін розбитого скла …

Синок її, Олег, часто бігав без нагляду у дворі, заглядав перехожим в очі, але нічого не говорив. Або не вмів ще, або не хотів. Але один його погляд коштував тисячі слів! Сусідки тоді підгодовували його, хто булочку, хто сирок дасть, хто яблучко … Хлопчик схопивши частування, вдячно посміхався і втікав додому, вручав матері, а та пригощала своїх товаришів по чарці … Хлопчик худнув на очах, мабуть, годували його погано.

– Катерино, скільки ж тривати все це буде, – цікавилися сусідки – ти за хлопчиськом хоч стеж, он худий який ходить, все їсти просить!

– Не ваша це справа, – огризалася жінка, – у нього ще батько є, нехай і годує. А то, дивлюся, непогано він там в столиці влаштувався.

– Ти ж мама – Не вгамовувалася сусідка, – важко тобі суп зварити, викупати та одягнути в чисте дитину? …

На такі слова Катя починала монолог, розбавляючи його такими виразами, яких не почуєш навіть в колективі вантажників.

Але найбільше переживали за дитину батьки Івана, вони постійно приносили пакети їжі та дитячого одягу, тихо залишали під дверима, хлопчика підгодовували поки Катя не бачила. Пару раз навіть вдавалося їм забрати його додому, та нагодувати гарячим борщем і котлетами. Катерина, дізнавшись про це потім кричала на всю вулицю, що не треба, нехай з дитинства звикає до того, що нікому не потрібен. Тітка Надя, бабуся Олега, зітхала:

– Не знаю, що й робити навіть, хлопчик – викапаний Іван в дитинстві, видно, що рідний онук наш, занапастить дитину вона …

– А що ж Іван? – цікавилися у неї.

– Так уперся на своє, не моя дитина говорить і все тут …

– А якщо написати на Катерину скаргу, позбавлять її батьківських прав тоді?

– Тоді в дитбудинок віддадуть, – гірко зітхала тітка Надя – ми й зовсім з ним бачитися не зможемо. Думаєте там краще? …

Незабаром довелося таки скласти колективну скаргу на Катерину. В той день вона знову загуляла  так, що вся вулиця стала свідком як її буйна компанія влаштувала бійку, стояла лайка, гриміла музика. Сусіди не витримали й викликали поліцію, в той вечір забрали всіх: хмільну компанію – у відділення, Олега теж, але куди, не повідомили.

На наступний день  тітка Надя дізналася, що Катерину збираються позбавляти батьківських прав, а хлопчика швидше за все заберуть в дитбудинок, але чи краще йому там буде? Так ось вирішили родичі  забрати хлопчика до себе, але оскільки за документами цього зробити не вийшло б, вирішили видзвонювати сина та робити тест ДНК!

– Зрозумій же синку, – зі сльозами пояснювала по телефону Надія Іванівна, – ніхто не змушує тебе ростити хлопчика. Ми з батьком зібрали потрібну суму на аналіз, просто здай його, а підтвердиться батьківство, заберемо малюка до себе.

– А потім всі будуть дорікати мені, що я кинув рідну дитину, – тягнув гуму Іван.

– Так нехай собі люди  говорять, головне зараз врятувати дитину!

Іван пообіцяв подумати, а незабаром подзвонив і повідомив, що їде здавати аналіз ДНК! Дізнавшись результат, Надія Іванівна світилася від щастя.

– Наш внук! Аналіз підтвердив батьківство! Залишилися формальності і можна забирати дитину додому.

Наступні місяці Іван їздив по інстанціях, займався оформленням документів. Тоді то в батьківських серцях і зажевріла надія, може здригнеться серце сина, може вирішить виховувати малюка …

Все вирішив день, коли Іван разом з батьками поїхав в дитячий будинок до Олега. Катю на той момент вже засудили, в той вечір в п’яній бійці, вона завдала поранення одному з товаришів по чарці ножем, той потрапив до лікарні … а чоловік і сестра просто зникли і не хотіли більше брати ніякої участі в її долі.

Повернувся Іван з дитбудинку сумний, сам не свій …

– Знаєш мама, а  хлопчина і правда викапаний я, який же він сумний, худий … бідний пацан, як просив забрати додому, благав просто. Не кину я його, будемо разом тепер жити, документи всі готові, залишилася справа за малим.

– А в Київ, синку, більше не поїдеш?

– Поїду, зараз гроші потрібні, я хочу, щоб мій син ні в чому не відчував потреби!

Цей випадок зачепив за живе всіх сусідів, здавалося б банальна історія: нагуляна дитина, матір-п’яниця, батько, який відмовився від дитини … але  всі бачили, як боролися за дитину рідні бабуся і дідусь, як мучився малюк поруч з мамою, яка його зовсім не любила …

Незабаром Іван привіз сина додому, він з таким захватом возився з ним, не зводив з малюка захоплених очей.

– Тато … – часто вимовляв Олег, звикаючи потихеньку до батька.

– Що синку?

– Нічого…

У рідній сім’ї хлопчик став швидко розвиватися, заговорив, повноцінна, любляча сім’я нехай навіть без рідної мами, повернула посмішку на маленьке, бліде личко … Іван тепер намагається надовго не їхати, а як закінчить зі справами в столиці, перебереться на постійне місце проживання додому, до батьків і сина.