– Так, мамо, ти жахливо мене виховувала! Треба вміти брати на себе відповідальність! – впевнена дочка

Дочка мені постійно каже, що я погана мати. Погано її виховувала, то не дала, це не дала, загалом, винна. Вона вимагає, щоби я це визнала.

Визнавати там нічого, але якби це вирішило проблему, я визнала б. Але доньці цього мало, вона вимагає компенсацію за свої занапащені дитинство, юність і юність.

Народила я дочка одружена. У нас була нормальна сімʼя: чоловік не пив, не ширявся, не гуляв. Працювали обидвоє, плани життя будували, намагалися звити сімейне гніздо.

Але коли доньці був рік, чоловіка не стало. З того часу я ростила дочку одна. Було страшно когось приводити до хати. Була б я одна, була б інша річ. А в мене маленька дитина. Не хотіла ризикувати.

Звісно, ​​всі плани життя довелося переглядати. Без чоловіка, який мав опору, я не могла втілити все, про що ми мріяли. Та ще й з малечею на руках. Але квартира в нас була, у дочки була своя кімната. Вона ходила до садка, де нічим не відрізнялася від інших дітей. Завжди одягнена, взута, сита.

Я влаштовувала їй дні народження, дарувала подарунки на Миколай, купувала чи шила костюми, відправляла на літо до табору. Завжди намагалася, щоб вона мала все необхідне.

Дочка ж росла дуже заздрісною та нервовою. Вона вважала нашу сім’ю неблагополучною, тому що в нас не було тата, хоча багато повних родин жили гірше за нас.

Через свій характер вона погано сходилася з іншими дітьми. Вона не мала постійних друзів. Поспілкувавшись із нею якийсь час, діти просто переставали кудись її кликати. У собі донька проблем не бачила. Винні були всі: діти, які не хотіли дружити. Я, тому що у нас неповна сім’я, і ​​я не можу дати їй усі задоволення на світі.

Хоч і доводилося багато працювати, але я не забувала про дочку. Слухала її розповіді, чомусь навчала, радила, намагалася пояснити, що таке добре, а що таке погано, як треба і не треба поводитися.

Дочці мої міркування не подобалися, вона дуже не любила бути у чомусь винною. Навіть перекинувши склянку зі столу, вона звинувачувала нестійку склянку, кривий стіл, протяг. Загалом вона ніколи не була винна.

У підлітковому віці вона взагалі припинила мене слухати. Якщо щось розповідала, то тільки для того, щоб заручитися моєю підтримкою. На жаль, не завжди я могла її їй дати. Якщо дочка намагалася виставити себе жертвою, якою не була, то я пояснювала їй, що вона вчинила некрасиво. Закінчувалося все істерикою, що я її не люблю, мені на неї начхати і так далі.

Переросте, думала я, але дочці вже виповнилося двадцять п’ять років, а розуму не побільшало. Вона продовжує поводитися так, як звикла. Життя її нічого не вчить. У неї все ще немає друзів, тому що вона все ще заздрісна і нервова. Не складається на роботі, тому що в колективі треба вміти поводитися.

А винна у цьому я. Не навчила, як правильно спілкуватися, не вирішила її психологічні проблеми. Тому вона така нервова. Не дала їй сто мільйонів, щоб вона жила на втіху.

– Так, мамо, ти жахливо мене виховувала! Потрібно вміти брати на себе відповідальність! – заявила мені дочка.

Так, відповідальність на себе брати – це корисна навичка. Порадила дочці припинити шукати плечі, на які цю відповідальність можна перекласти.

Я дала їй дитинство. Вона не голодувала, не сиділа в чотирьох стінах, її не ображали. Я дала їй освіту та підтримувала матеріально, коли вона шукала роботу.

Але я ще погана, вона все ще вимагає від мене гроші. Адже це через мене вона нещасна, через мене не вміє спілкуватись із людьми і не може прижитися на роботі. Набридло. Більше не отримає жодної копійки. Я ж мати-тиран: от і поводитимуся відповідно.