сива дівчинка…
Вона ненавиділа свого батька. Спочатку любила, поки була маленька. Він няньчився з нею, годував, грав, сидів цілими ночами поруч з її ліжком, коли вона хворіла, співав пісні і розповідав казки. Засипав, плутався в словах, вона питала: а далі що? І тато розповідав далі, поки вона не засне …
Вранці він йшов на роботу. Він був простим теслею. Потім дівчинка зрозуміла, що «тесля» – це ніби «говновоз», вибачте за грубість. Грубість – це доля простих робітників. Так говорила бабуся, мамина мама і мама підтакував. Вони обидві журилися, що в молодості мама зробила помилку і вийшла за цього дурника, за простака, за хама. Хоча тато ніколи нікому не хамив. Але посміхався занадто часто; чисто клоун. І одягався він погано- в лахміття. Він весь час працював: копав город, баню будував, город садив. Головне, весь час комусь допомагав і теж копав, садив, будував. Такий собі простак в лахмітті.
Дівчинка стала соромитися тата, а потім взагалі зненавиділа за те, що він невдаха. Він не може гідно забезпечувати маму і дочка теж. Саме тому у дівчинки немає красивих речей, так бабуся пояснила. І всі над татом сміються і пальцем показують.
Одного разу тато зайшов за дівчинкою на танці; він хвилювався. Їй тоді років п’ятнадцять було. В будинку культури під музику він теж станцював, посміхаючись добродушно. Стрибав під музику, простіше кажучи. Дівчинці здалося, що подруги дивляться з презирством на її батька. Їй було соромно за його безглуздий танець …
Потім вона поїхала в місто і вступила до інституту. Тато посилав їй гроші, він на другу роботу влаштувався, сторожем. У селищі важко знайти роботу саме тому мама і не працювала, вона ж архітектор була, освічена і вихована.
Дівчинка познайомилася з молодим чоловіком і зібралася заміж. В той час тато помер – серце не витримало. Це був страшний удар, але в глибині душі дівчинка думала; а як би вона познайомила теслю-тата з батьками чоловіка? Вони ж освічені люди! Може, сама доля так розпорядилася? …
… Тільки через багато років і пройшовши багато випробувань, сива дівчинка раптом заридала так страшно. Одиноким вечером в порожній квартирі вона раптом зрозуміла, що за все життя її любив тільки тато. Безглуздий, з широкою беззахисною посмішкою, з кучерявим волоссям і круглими очима, абсолютно дитячими. У «треніках» і в кедах на босу ногу, з мозолистими руками, схожими на клешні, жебрак , тесля, який її любив понад усе на світі. Він завжди все для неї робив. Завжди розгублено кліпав очима, коли вона злилася і говорила йому жорстокі слова. Він завжди безмежно любив її.
Більше ніхто її так не любив. Так склалося життя. Все пройшло, і не залишилося навіть яскравих спогадів. Тільки про тата… Якого вона любила; потім – соромилася; а потім – ненавиділа, як ненавидять підлітки іноді …
Може бути, ті, кого ми соромимося або соромилися, – вони і любили. Ось ці простаки, невдахи, нездари, дурники, яких соромно добрим людям показати?
Тільки добрі люди – не такі вже добрі. А ті, хто були добрі до нас, – іноді їх уже немає …