Син запропонував виїхати з села на старості років, але я не хочу бути тягарем

Я не така вже й стара. Ще не виповнилося й сімдесят років. Але ж я вже народилася дуже хворенькою. І дожити до такого віку вже було подвигом: з такою астмою та хворими ногами. Але що там ці болячки! У кого їх нема. Я вважаю себе щасливою.

З сином мені дуже пощастило. Сергій став великою людиною. Перший із нашої простої сім’ї людина з вищою освітою. Живе у себе в столиці. Я була в нього лише один раз.

Мушу незабаром приїхати. Хоч онуків побачу. Сподіваюся дожити. У нашому маленькому селі це буде ціла подія.

Сусідки мені заздрять. Їхні діти найчастіше просять грошей і створюють проблеми. А ось мій Сергій завжди допомагає за першим покликом: і не тільки мені, а й сусідам.

– Ось не в образу тобі кажу, Машка, але не заслуговуєш ти такого сина! Ти ж його до бабці збагрила, коли йому ще й десяти не було! – часто каже мені найближча сусідка, Ольга.

Та зовсім не зла. Тільки дуже шкідлива! Постійно сує свій ніс у чужі справи!

– Так, мій гріх! – Як завжди відповідаю сусідці. Мені ніколи не хотілося пояснювати обставини того часу. Адже якщо Ольгу втішає, що я в чомусь гірша, то й хай так вважає.

Адже хтось хоче звинуватити – зовсім не чекає того, що йому пояснять причини. Такій людині просто хочеться відчути себе краще. Та й нехай. Шкода чи що! Я давно звикла до різних пересудів. У нашому селі бути матір’ю-одиначкою та ще пригода.

Коли синові виповнилося десять, я поїхала на заробітки. Тому й залишила сина на мою матір. Тоді зі здоров’ям було покращення. Ось і скористалася шансом заробити гроші. Завдяки цьому я і спромоглася відправити його потім вчитися у велике місто. Це був його квиток у щасливе життя.

Він зміг вивчитися та виконати свою давню мрію. Адже син завжди хотів виїхати з їхнього села та подивитися велике життя. Хоча життя, воно скрізь велике. Але ж молодим цього не поясниш.

І все-таки із місцем проживання теж пощастило. Люди в нас у селі непогані, але всім відомо, що своя сорочка ближча до тіла. Тому навряд чи можна було розраховувати на серйозну допомогу із сином.

Звичайно, могли б допомагати час від часу. Але не завжди. Тому тоді я ухвалила правильне рішення. Зараз би теж поїхала на заробітки, якби здоров’я дозволяло.

Були й ще варіанти: можна було знайти Сергію вітчима. Взяти хоча б того ж і Сашка. Скільки він мені пропонував за нього вийти заміж. Я вже з рахунком збилася. Ще й минулого року зробив серйозне обличчя і навідався: мовляв, давай разом старість розбавляти.

Я глянула на себе в дзеркало і засміялася. Та вже, гарна наречена, нема чого сказати! Важить понад сто кілограмів уже років тридцять свого життя. М’язи на руках бугряться: спробуй город тримати в порядку і на ринок ще їзди торгувати і залишся дюймовочкою. Підборіддя взагалі не видно, як і всього овалу колись гарного обличчя.

Та я мабуть більше схожа на термінатора, ніж на жінку! Тільки волосся і очі залишилися від колишньої красуні. Волосся – м’яке, хвилясте і ще не все посивіло. Очі – великі і, як і раніше, прикрашені довгими віями. На цьому все!

А цей шанувальник, сусід, чого в бобилях ходить – не ясно. Так, характер не подарунок. Жадібний. Заздрісний. Дивиться недобре. Але ж чоловік працьовитий. І не таких розбирають, якщо заміж дуже хочеться.

Але я була рада, що не наважилася вибрати його вітчимом для коханого сина. Краще вже до рідної бабці. Дуже окі недобрі. Та й всяке говорили про Ігора: мовляв, він жорстокий. Щоправда, своїх не чіпав. Але у сусідньому селі випадки були. Ні, такого добра не треба в сім’ю. Вже краще одній.

Я продовжую готуватись до приїзду сина. Сусідам нічого не говорю. А то знову дістануть із нагадуваннями про те, що я свого Сергія недостойна. Щось сьогодні знову нездужала.

– Маріє Іванівно, вам у лікарню треба лягти. Якщо розпочнеться напад acтми, не впорайтеся самі. Ми можемо не встигнути приїхати, – каже мені дільнична, яка мешкає через два будинки від мене.

Хороша у мене сусідка! Не раз життя рятувало. А в дитинстві я її няньчила, коли мамка Люду залишала мені. Ще тоді в лікарку грала.

– Люда, тільки тобі, по секрету… Сергій мій повинен ось-ось приїхати. Не можна мені до лікарні. Тільки ти нікому! – дивлюся на добру лікарку благающе.

– Гаразд, якщо що, то у вікно стукаєте, хоч удень, хоч уночі. Сподіваюся, буду вдома. А ні, то чоловік мені подзвонить на роботу. Щось придумаю, – каже мені вона. Дуже гарна молода жінка!

Болі посилюються. Я думаю, як дочекатися приїзду сина. Але він з’являється з нізвідки того ж вечора.

– Сергій, як же ти так швидко? – дивуюся я.

– А нічого, що моя мати мені сама зателефонувала вперше за все життя і попросила приїхати? – усміхається він.

З ним дружина та дві мої онуки. Усі гарні, молоді. Дожила-таки! Аня, старша внучка, схожа на мою матір, така ж розумна і поступлива. Вірочка, молодша, схожа на батька Сергія, свого діда, тобто красуня, але дуже запальна!

Зате Сергій Іванович, син наш, живе і радіє. Зате який розумний. Якби Ваня міг, то жив би зараз із нами й радів.

– Що, приїхав твій син ненаглядний? – питає давній шанувальник Сашка.

– Приїхав! – відповідаю якнайнейтральніше.

– Внучка молодша в того пустотливого пішла. Казав тобі, треба було за мене заміж іти… Та й зараз ще не пізно заміж за мене піти, – бурчить він свою звичайну промову.

– Ну, вже пізно тепер, Сашко. Однолюбка я. Такі справи, – відповідаю йому.

– Гаразд, якщо що, то по-сусідськи завжди звертайся. Я бачу, що зі здоров’ям у тебе негаразди, – примирливо каже він.

– Сашко, ти б до Ольги придивився. Вона давно на тебе поклала око. І на мене визвіряється з ревнощів, – кажу йому.

– Ну, це моя особиста справа. Не твоя, – відрізає він.

Сусідка Ольга недобрим оком дивиться на наше щастя. І на якийсь момент я майже погоджуюсь на пропозицію сина виїхати з ним. Але потім думаю, що так не годиться. Тут мої сусіди, добрі та різні. Тут і моя доля, щаслива та не дуже. Доживатиму в рідному селі.

Увечері прийшла дільнична лікарка. Пам’ятає про нашу угоду. При моєму сину і онуках про мої болячки нічого не говорить. Оглядає мене тихенько і шепоче:

– Начебто непогано. Ще поживете…