Син вперше пішов в школу, а вже через два тижні туди пішов тато…
Мій син пішов в перший клас. Хлопчик ще той шибеник і непосида, за ним постійний нагляд потрібен, оскільки гру може собі придумати з нічого. Звісно, посидючості немає, але поки вчителі ставляться поблажливо.
Пару тижнів тому став приходити зі школи і дарувати татові гвинтик або болтик. Тато дякував синові і складав їх у баночку. На питання, а де саме він їх бере, відповідав, що знаходив на вулиці. Ну гаразд, на вулиці багато чого можна знайти. Свого часу ми також тягали у вулиці різні, цінні дитячому оку, предмети. Ми тішилися хазяйновитості дитини, а баночка продовжувала поповнюватися. В один із днів він притягнув цілу жменю болтиків-гвинтиків і тут вже постало питання, де ж на вулиці їх стільки лежить?
Відповідь з’явилась несподівано, разом з дзвінком класного керівника: «Вашій дитині немає де сидіти. Він розкрутив парту!» Думки прям побігли одна за одною: «По-перше, як це можливо, по-друге, хто закручував ці болтики так, що під силу відкрутити простому першокласникові, по-третє, куди в цей час дивився учитель, відкручування болтів в класі не може пройти безслідно». Так і відкрилася таємниця появи деталей в нашому домі.
Добре, що все зберігалося в баночці, так як завтра татові треба йти в школу і лагодити парту. Бо знання самі по собі не приходять. Їм вчитися треба, хоча відкручувати болти син уже вміє.