Син одружився і між нашими будинками виросла висока огорожа, а я ледь не зробила фатальну помилку

Ця історія почалася навіть не з одруження сина, а набагато раніше. Вісім років тому ми з чоловіком купили сусідню ділянку землі, яку терміново і досить дешево продавали. Іван подарував її нашому синові.

Тоді, у сімнадцять років, Сашка подарунок зовсім не вразив. Зрозуміло – все життя попереду, про облаштування майбутнього місця проживання син навіть і не думав, зате справно брав участь в будівництві будинку, затіяному чоловіком на ділянці сина.

“Нехай буде. Одружується, внуки під боком оселяться. Чи не захочуть в будинку жити – нехай продають і самі вирішують, де і як їм жити. Наше діло маленьке – старт дати в життя!” – міркував тоді Іван.

За той час, що ділянка землі навколо будинку нікому не була потрібна, я її активно використовувала. Другу теплицю поставила, город розбила. Саша жив в місті, за десять кілометрів від нашого селища, і приїжджав на вихідні в компанії друзів.

Я часто уявляла: ось одружується син, будемо разом з невісткою грядками займатися, а потім – все консервувати. Однак, наші очікування рідко відповідають дійсності.

Син одружився. Але так вийшло, що Інна взагалі не пристосована до ведення господарства. «Зате дивись, жінко, яку красуню наш син завоював!» – безуспішно заспокоював мене Іван.

Син з дружиною півтора року тому перебралися у свій будинок. І почалася у всіх нове життя. Для початку був викорчуваний город. Потім між нашими ділянками з’явився паркан. А потім пішли прохання: попереджати про намір прийти в гості хоча б за декілька годин.

Серце кров’ю обливалося: на місці сортової моркви й теплиці з корнішонами Інна розвела квіткові клумби. Квітник. За допомогою своєї мами, яка гостювала у них тижнями. У той час, як я не мала права навіть підходити до воріт сина без дзвінка.

Образа майже не відпускала, до сліз засмучувало те, що відбувається. Але сперечатися я не стала, боячись здатися сварливою.

Я зібрала урожай у себе. Наварила компоту, варення. Лечо, огірки-помідори, кабачки – все заготувала на зиму. А днями спіймала сина, який з погреба тягнув банку з огірками. Це тільки ми з чоловіком повинні повідомити наших «сусідів» про майбутній візит. А їм і так можна, без дзвінка і без стуку.

– Мамо, у вас відкрито було. Я для Інни огірки взяв. Їй захотілося. Все, я побіжу!  – розплився в усмішці Сашко і повернув до дверей.

Я його зупинила і відібрала банку. Пообіцяла для Інни ті соління, які точно припадуть їй до смаку. Син пообіцяв заскочити ввечері й пішов. А я пішла у квітковий магазин.

Частування було готове через кілька годин: бутони дрібних троянд, мімози, хризантеми, щедро пересипані гілочками аспарагуса, чекали свого зоряного часу в закритій за всіма правилами банці. Інна город ж заради квіточок вгробила? Нехай квіти і їсть, замість огірків!

Іван прийшов раніше за сина. Подивився на мої витвори мистецтва, покрутив пальцем біля скроні, прокашлявся і відчитав мене, як дівчинку:

– Жінко, тобі за 50, а ти хочеш дитячий садок влаштувати! Це їх земля, розумієш? Їх! Хочуть – квіточки вирощують, захочуть – нехай все хоч заасфальтують!

Мені стало так соромно! Синові я віддала банку з огірками та помідорами упереміш. Він подякував і запросив в гості, сказавши збиратися негайно.

Святковий стіл. Щасливі діти.

Інна вагітна. Тринадцять тижнів. Вони були на УЗД  і напевно в них буде дівчинка.

Так, хороша б я була свекруха зі своєю дурістю в такий день! Квіточки … ну і нехай! Головне, щоб Інна з нашим сином щасливі були. А город … Я ж завжди поруч зі своїми огірочками…