Син із невісткою на мене образилися, бо не пустила внучку до себе жити. А мені її першого курсу вистачило

Син із невісткою тепер мене не відвідують, не дзвонять, образилися вони, що я внучку відмовилася в себе розміщувати. Але я ледве як дотерпіла перший її курс, мене ж дівчинка ні в грош не ставить, все робить по-своєму, а поведінка там така, що її виженуть з університету, або в поділі батькам принесе. Я вже надто стара для таких хвилювань та такої відповідальності.

Я відразу думала, що ця історія не закінчиться добре, але все одно дала згоду, щоб онука жила в мене під час навчання в університеті. Вчиняти вона вирішила у нашому місті. Хоча вирішувала не вона, а батьки. А якщо ще точніше, то невістка. Дуже вона у нас діяльна.

Син із сім’єю живуть у сусідньому місті, куди поїхали років двадцять тому одразу після весілля. Але доньку вирішили відправити на навчання до мене. Я не можу сказати, що зраділа. З невісткою та онукою у мене складні стосунки.

Невістка завжди була собі на думці, а внучка зовсім нікого не слухається – відлуння виховання невістки.

Мені з нею спілкуватися було важко, ти їй слово – вона тобі десять. Жодних авторитетів, жодних кордонів. Її до мене на літо перестали відправляти класу з восьмого, тому що я з нею уже не справлялася. Карати її не можна, голос підвищувати не можна, як говорила невістка, з дитиною треба розмовляти. Так а як не розмовляти, якщо вона не слухає?

Тож онуку я останні роки школи бачила, коли вони всією сім’єю в гості приїжджали або я до них їздила. Але дивлячись на їхнє спілкування можу сказати, що й батьків онучка не надто слухала. Хоча вони з нею розмовляли, особливо невістка, вона ж у нас на психолога відучилася другою освітою.

Коли внучку вирішили “пристроїти” у місті, де я живу, я відразу зрозуміла, що за цим піде, і не помилилася – невістка з онукою приїхали просити мене пустити її жити до себе. Невістка розповіла, як у них важко з грошима, квартиру вони не потягнуть, а в кімнаті незрозуміло, які сусіди будуть, гуртожиток їм не дали. Одна надія на мене.

Я не проти допомогти, але висловила побоювання, що дівчинка мене не слухається, у нас вже бували конфлікти. Невістка засміялася і сказала, що дівчинка подорослішала, порозумнішала і більше так безглуздо поводитися не буде. Внучка сиділа і кивала зі смиренним виглядом. Ну, гадаю, треба спробувати, хай живе.

Перший місяць було нормально. Внучка ходила на навчання, поверталася додому непізно, за собою прибирала, а потім пішло-поїхало. Прийде під ранок, на кухні погримить, потім спить до обіду. На навчання недобудишся, у кімнаті запах, як у винному льоху. Відіспиться, марафет наведе, знову йде.

Я вже з нею і так розмовляла, і так. Розумію, що справа молода, вирвалася від батьків, але совість мати треба! Хоч би попереджала, що затримується, бо сама не подзвонить, трубку не піднімає. Я що маю думати?

Прийде, ми посваримося, вона начебто прочухається, навіть вибачається, просить батькам не говорити. Я її шкодувала, не говорила, тільки дарма, як виявилось. Завалила наша красуня сесію. Але злякалася, мабуть, сильно, тож усі канікули замість гулянок просиділа за підручниками та здала все.

Я вже сподівалася, що вона зрозуміла, що вчитися треба, і другий семестр пройде спокійно, але ж ні. Знову почалися ці приходи пізні, або точніше сказати ранні, знову вдома не ночувала, на навчання не ходила, зі мною лаялася. До сесії знову підійшла з “хвістами”, частина предметів завалила, перездавала восени.

Мені за цей рік вимотало всі нерви, які залишалися. Я ж спати не можу, поки вона додому не прийде, думки всякі в голову лізуть. Я так часто до лікарні не ходила за все життя, мені здається. Так тиск стрибав, серце боліло. Коли вона на літні канікули додому поїхала, то з мене, як пудовий камінь, звалився.

Розповідати про всі пригоди внучки я синові та невістці не стала, тільки в загальних рисах. Мені не повірили, адже вдома дитина зовсім інша. Я нічого доводити не стала, просто позначила, що більше не зможу її селити в себе, нехай шукають інші варіанти. Обурення було багато, що я в їхнє становище не входжу, що я погана бабуся, але мені було байдуже, другого року я не витримала б.

Розмова була у липні. Зважаючи на все, питання з навчанням онуки вони вирішили, принаймні мене не смикали. Але й не дзвонив ніхто з того моменту, образилися. Навіть на мої дзвінки не відповідають. Навіть онука, яку я батькам не здала жодного разу, хоч і погрожувала. Жаль, звичайно, що так все вийшло, але мені навіть за таких умов спокійніше. Все одно мене зробили б у чомусь винною, я просто впевнена.