Син із дружиною ніяк не можуть накопичити на квартиру, тому що вічно розтринькують гроші на всяку нісенітницю

Син із дружиною вже років десять збирають на квартиру, але все ніяк не назбирають. Хоча такими темпами вони взагалі ніколи ні на що не назбирають. А все через те, що завжди в кредитах, жити хочуть тут і зараз, хоча на їхню зарплату не розгуляєшся. Невістці вічно щось хочеться, щоб бути не гіршим за подружок, а син їй потурає.

Одружилися вони десять років тому. Я відразу зрозуміла, що невістка у нас та ще ягідка. Весілля вона хотіла шикарне. Це, враховуючи те, що сама отримувала сім тисяч, майже все віддаючи за кредити, та й син у мене не мільйонер, отримував тринадцять тисяч. Але гуляння закотили на сотні тисяч, кредит брали, бо у самих таких грошей зроду не було.

Я намагалася відмовити від цього блаженства – ну куди в одноденну гулянку такі гроші ввалювати? То хто б мене послухав. “Це ж весілля, це на все життя, хочеться запам’ятати”. Запам’ятали, цей кредит купу часу платили.

Звідки у невістки такі замашки панські, я не знаю. Батьки у неї звичайні, живуть від зарплати до зарплати, як ми з чоловіком. Але у нас у сина таких запитів немає, привчили, що треба жити за коштами. Поки на горизонті його зазнобушка не з’явилася, він цього правила дотримувався.

Ми з батьком намагалися до сина донести, що краще б ті гроші узяли під квартиру, жити молодим після весілля ніде буде. Ні з нами, ні зі сватами вони жити не збиралися, на іпотеку у них грошей теж немає, тільки знімати залишалося.

Але син від нас відмовлявся тим, що ми женемо коней. У них все життя попереду, накопичать ще собі на квартиру. Я ж у цьому дуже сумнівалася. За їхніми запитами вони так без штанів залишаться. Але вирішила прикусити язика і не лізти, це їхнє життя.

Весілля відіграли, почали жити. У нас із чоловіком були накопичення, які хотіли синові на квартиру додати, але вирішили почекати. Нехай спочатку самі щось та й назбирають, купуватимуть – там і додамо. Я боялася, що вони профукають усі гроші і залишаться на вулиці. Досі хвалю себе за те рішення.

Відразу після весілля молодята оголосили, що збиратимуть на квартиру, тому подарунки на всі свята воліють отримувати грошима. Нашим простіше, не треба ламати голову, як невістці догодити. Дали конверт – усі задоволені.

Я тоді пораділа, що діти так докладно підійшли до питання накопичення грошей. Син розповідав, що вони винаймають квартиру у якоїсь родички свахи, тому платять лише за комуналку. А решту грошей, які б йшли на оренду, відкладають у скарбничку.

Скільки у них там накопичено, я не питала, чи не моя справа, але за моїми підрахунками, років за три на іпотеку накопичити можна було. Потім я побачила, як вони збирають, і зрозуміла, що ніколи вони нічого не назбирають.

На перший новий рік невістка блищала новими сережками з камінчиками. Я спитала, звідки така краса, а вона відповіла, що чоловік подарував. Ну, гадаю, син молодець! І збирати примудряється, і дружину балувати подарунками. Не стала нічого уточнювати, подарував та подарував.

А влітку наші молоді поїхали на море. Тут я зрозуміла, що справа нечиста. Не можуть вони такі витрати собі дозволити, я знаю, скільки вони отримують. Коли вони повернулися, я вивела сина на розмову. Запитала, на якісь шиші вони морями роз’їжджають.

Син щось намагався брехати, але я його знаю, витрусила правду. Виявилося, що з тих грошей, що вони самі назбирали, плюсом те, що дарували ми та свати на свята, ще невеликий кредит взяли. Отак на море і з’їздили.

Я запитала, навіщо так робити, адже збирають на житло, можна якось себе обмежувати. Не першої ваги справа – на море з’їздити. А от без своєї квартири жити погано. Будь-якої миті виставлять надвір і бігай шукай нове житло.

Син почав огризатися, крикнув, що це тільки їхня справа. На його крик прискакала його дружина, зрозуміла в чому суть розмови і теж почала гнути свою політику.

– Ми молоді, хочемо пожити нормально, а не копійки рахувати до старості. Назбираємо ми на квартиру колись, нікуди вона не дінеться від нас. А ось молодість йде. Чому ми маємо жити аскетами? Маємо право жити так, як хочемо!

– За коштами треба жити, а не кредити набирати. – я теж не витримала.

Розсварилися ми тоді з молодими. Але мені стало зрозуміло, звідки у сина раптом такий потяг до марнотратства та кредитів. Жінка кохана мізки засмічує, а він ведеться і потурає, наче свого розуму немає. З часом помирилися, я зареклася в їхнє життя лізти. Але про себе наголошую, що у невістки то новий телефончик, то сукня, то колечко. Назибирають вони, як же. Але я мовчу.

Минулими вихідними було десять років, як син одружився. Відзначали у ресторані, скидалися ми і свати, як подарунок дітям. У самих грошей немає, як і завжди. Живуть все також у орендованому житлі, тільки вже в іншому, внукові шість буде, а у дитини своєї кімнати не було. І не передбачається в найближчому майбутньому.

Невістка бурхливо розповідала про новий телефон, який незабаром вийде. Зважаючи на все, вона його у сина вже випросила, звичайно ж у кредит, з яких вони не вилазять. Тільки один закриють – візьмуть три нові. А тут телефон якийсь за сорок з лишком тисяч! У мене навіть сили дивуватися немає.

Про квартиру вже навіть не піднімається. Вони кажуть, що збирають, але це вже як жарт. Ми з чоловіком, коли стало відомо, що буде онук, вирішили брати іпотеку. Вклали нагромадження, які хотіли віддати синові на квартиру, платимо за неї. Зараз квартира здається, але коли онук стане повнолітнім, одразу переоформимо квартиру на нього. Нехай хоч він по-людськи живе.