Своїм вчинком він назавжди змінив моє життя. А я ніколи не говорив йому, що я відчуваю до нього, не просив вибачення за свою поведінку…

Мені було сім років, коли я ледь живий втік з дому на вулицю. Вдома була вічно п’яна мама і такий же п’яний вітчим. В школу я тоді не ходив, а свого рідного батька я  ніколи не бачив.

Вітчим майже щодня бив мене, я ходив весь у синцях, а мама жодного разу не захистила мене, а навпаки навіть підбурювала вітчима на це. Вони називали побої вихованням. В один з вечорів, вітчим бив мене ногами куди попало, потім в запалі схопив табурет і вдарив ним мене по голові. Після цього вони з матір’ю пішли спати, а я з останніх сил виповз на вулицю.

Перед очима все пливло, тіло нещадно боліло. Я не знав куди мені йти, але розумів, що треба йти. Скільки я пройшов не знаю, оскільки мені було дуже погано і по-моєму я навіть пару разів непритомнів, але в якийсь момент я прокинувся лежачим на купі ганчір’я, а біля мене сиділи двоє підлітків, старше мене за віком.

– О, оклигав! – сказав один.

– Хто тебе так? А? – запитав другий.

– Вітчим, – ледь розтулив губи, прошепотів я.

– Зрозуміло, буває, ну лежи, ладно, – сказав перший.

В напівзабутті я провалявся дня два, потім потихеньку почав вставати. Через два тижні я був уже практично здоровий і мої нові товариші взяли мене в перший раз на справу. Вони були кишеньковими злодіями. Вони навчили й мене красти.

Одного разу, я помітив як на вигляд добре одягнений мужик прибрав в задню кишеню штанів гаманець і, звичайно, я висмикнув його. Але, чи то я був не акуратний, то чи мужик був дуже чутливий, він схопив мене за руку.

– Ти що твориш? – грізно запитав він.

– Дядьку, пустіть, я підняти хотів, ви упустили, – заверещав я, як мене вчили мої товариші.

– Ага, звісно, я бачив тебе, як ти на мене дивився! – сказав мужик, примруживши очі, – підемо, в міліцію розкажеш, як ти підняти хотів мій гаманець.

– Ні, не треба в міліцію, – забився я у нього в руках, – ну, будь ласка.

Я заревів, але він тільки міцніше взяв мене за руку і кудись потяг. Вириваючись, раптом відчув сильне запаморочення, перед очима знову все попливло і я втратив свідомість.

Отямився я на дивані, навколо стояли меблі і я зрозумів, що я у квартирі. Спробував підвестися, але тут же впав назад, оскільки все знову попливло.

– Ой, лежи, лежи, тобі не можна вставати, – сказав жіночий голос.

Я розплющив очі й побачив перед собою дівчину. У цей момент в кімнату зайшов мужик, у якого я гаманець хотів вкрасти, він вів за собою лікаря.

– Ось, на вулиці підібрав, знепритомнів малий, – сказав мужик.

Після огляду, лікар погладив мене по голові.

– У нього струс мозку і досить сильний, – сказав лікар, – йому в лікарню треба. Є у нього документи?

– Я думаю, що ні, як бути? – запитав мужик.

– Ну давай тоді його на тебе  запишемо  в лікарні й скажемо що документи  втрачено, зараз відновлюємо, – запропонував лікар.

– Точно, давай так і зробимо, – зрадів мужик.

Лікар пішов.

– Марино, збери йому мої штани старі й футболку, – сказав він дівчині.

У лікарні я провів півтора місяця і кожен день до мене приходив або Олексій Георгійович, так звали мужика, або Марина його дружина. Підійшов день виписки і я думав, що знову піду на вулицю, але доля мені посміхнулася. Мене до себе забрали Олексій Георгійович і Марина.

Через якийсь час вони змогли оформити наді мною опіку, заплативши моєї матері гроші за відмову від мене. Прожив я у них цілих вісім років, найщасливіші вісім років. Тато Олексій возився зі мною як з рідним, секції, спорт, рибалка, розмови відверті. Він виховував мене, як свого сина.

Але, ось виповнилося мені п’ятнадцять років і я став тим самим не керованим підлітком. Грубіянив прийомним батькам, курив, пив, часто кричав батькові «Ти мені не батько і не указ». Одного разу, ми з товаришами пограбували кіоск, так по дрібниці, сигарети, та їжа якась. Всі потрапили в міліцію. Батько мене якось відмазав і я не поніс покарання. Але, на наступний день він відвіз мене в дитячий будинок.

– Пробач, синку, я поганий батько, не можу впоратися з твоїм вихованням, поживи тут, може тут тобі буде краще, – сказав він і, змахнувши сльозу, пішов.

Я стояв посеред коридору і не розумів, як зі мною це сталося. Адже, до останнього, я думав, що тато жартує, що він не залишить мене в дитячому будинку, він не може. Але, він залишив мене тут.

Прожив я в дитячому будинку півтора року, на моїх 17, тато і мама взяли мене додому, відсвяткувати день народження. Тато подарував мені дуже хороший фотоапарат, а мама спекла мій улюблений пиріг. А я сидів дивився на них і ревів як маленький. З цього дня, я став часто до них приходити, просто в гості й іноді з ночівлею.

– Синку, повертайся, якщо хочеш, – сказав одного разу батько, – прости, якщо можеш, що я виявив слабкість тоді.

І я повернувся, мій тато, знову був мій тато. Але я ніколи не говорив йому, що я відчуваю до нього, не просив вибачення за свою поведінку. Ніколи.

Минуло вже тридцять років, зараз мені 47. Мій тато вже старий і сивий, а зараз він взагалі в комі і я сиджу біля його ліжка і кажу йому все це і прошу вибачення за все. Я вірю, все буде добре. Я люблю тебе тату! Ось і мама прийшла, така ж сива як тато, принесла мені мій улюблений пиріг, сіла поруч, і поклавши голову мені на плече, стала теж дивитися на тата.