Світлана видала сорокарічну подругу заміж і перестала спілкуватися з нею

Знайомитись із чоловіками в інтернеті Марині порадила її подруга Світлана. Розповіла, як це краще робити. Порекомендувала кілька платформ.

— Страшно в інтернеті, — казала Марина. — Невідомо, на кого нарвешся. Раптом на якогось неадекватного. Я маю на увазі в емоційному та духовному сенсі.

— А в реальному житті нарватися на якогось неадекватного у духовному сенсі тобі не страшно? Чи ти думаєш, що небезпечні в цьому сенсі чоловіки лише в інтернеті живуть?

— У реальному житті одразу все видно.

— Що там видно? — дивувалася Світлана. — От скажи, де ти намагалася знайомитись із чоловіками в реальному житті?

— У бібліотеці, — серйозно відповіла Марина.

– Так. Ще?

– У планетарії.

– Ще?

— В музеї, в опері.

— Достатньо, — зупинила подругу Світлана. — Тобто ти хочеш сказати, що оперу, бібліотеку, планетарій відвідують виключно безпечні чоловіки? Я маю на увазі: нормальні у духовному та емоційному сенсі.

– А хіба ні?

Перш ніж відповісти, Світлана якийсь час з цікавістю дивилася на Марину.

«Як можна в сорок років бути такою наївною? – думала Світлана. — Гаразд, не стану на неї за це сердитись. Буду з нею пом’якше. Подруга таки».

— По-різному буває, Марина, — ніжно промовила Світлана. — І якщо ти цього не розумієш, то дуже ризикуєш. Особливо з квартирами письменників та планетарієм будь обережнішим. Кого там лише сьогодні немає. Зараз не ті часи, Марино, коли з нормальними чоловіками знайомляться в опері, музеях чи бібліотеках. Це, можливо, раніше, у другій половині минулого століття, адекватні, а головне, вільні чоловіки проводили там своє дозвілля. Сьогодні все не так. Сьогодні все інакше, і нормального чоловіка там не знайдеш.

— А де ж тоді його шукати?

— Сьогодні вони усі в інтернеті. Тому що сьогодні і музеї в Інтернеті, і бібліотеки в Інтернеті, і планетарії, і опера. Все там.

– А на роботі? Хіба для серйозних стосунків на роботі не можна познайомитись? А як же службові романи?

— Про що ти кажеш, Марино! Яка робота? Які ще службові романи? Які знайомства для створення сім’ї? Опам’ятайся! На роботі, якщо що й може виникнути сьогодні з чоловіком, то тільки непорозуміння якесь. Невже ти в це серйозно віриш?

— Моя мама з моїм татом на роботі познайомилися.

— Ти мені ще про своїх бабусю та дідуся розкажи. Ти тут яким боком? Мама та тато у неї, бачите, там познайомилися! До чого тут вони?

— Та що там говорити, — продовжувала Світлана, — тоді можна було взагалі чоловіка не шукати. Він сам тебе шукав. Навіть якщо ти живеш у іншому місті. Він сам за тобою приїжджав. Як подарунок до Нового року. Приходив до тебе до квартири, як до себе додому.Тоді не те що інтернету не було, тоді телефон домашній не в кожній квартирі був. І тому можна було з чоловіком познайомитися і в музеї, і на роботі, і будь-де. Навіть просто на вулиці.

Вийшла з дому, сіла десь на лавочку, і за п’ять хвилин з тобою вже хтось знайомиться. А сьогодні весь день можна просидіти, тобі слова ніхто не скаже. Твої мама і тато, можна сказати, встигли заскочити в останній вагон поїзда. Але сьогодні не вісімдесяті. Сьогодні нормальних чоловіків там, де вони були у вісімдесятих, немає. Їх, Марино, якщо чесно, взагалі у сучасній реальності ніде немає. Я маю на увазі адекватних чоловіків.

— А куди ж поділися всі з нашої реальності? — здивувалася Марина.

– В інтернеті сидять, – впевнено відповіла Світлана. — Де їм ще бути? Там вони, голубчики. Тому що й працюють вони також в інтернеті. Дехто сьогодні взагалі з дому не виходить. Навіщо? Зарплата на картку надходить. А все, що йому потрібно, він замовить та сплатить в інтернеті, і йому це доставлять додому.

– Як це сумно.

— Таке сучасне життя, Марино. І ти просто маєш це враховувати. Інакше тебе обходитимуть молоді дівчата. Як ти вважаєш, де вони знайомляться з чоловіками?

– Невже в інтернеті?

– В тому то й справа. І поки ти у вільний від роботи час, у вихідні та у відпустки, стаптуючи туфлі та натираючи мозолі, намотуєш кілометраж, безрезультатно тиняєшся музеями, виставками і цим… Як їх… Останнім квартирам великих письменників…

— Я влітку літаю на морі.

– Поки ти влітку, знемагаючи від спеки вдень і високої вологості вночі, намагаєшся знайти їх на пляжі, – продовжувала Світлана, – твої молоді конкурентки, особливо не напружуючись і навіть не виходячи з дому, забирають у тебе з самого носа саме найкраще.

— Та годі.

— От тобі й годі. Ти тільки уяви, скільки часу ти втратила і скільки нормальних чоловіків упустила, витрачаючи величезні зусилля в марних пошуках.

– А я читала, що все навпаки. Що молодята сьогодні знайомляться і на роботі, і на виставках, і в бібліотеках, і навіть на пляжах.

– Де читала?

– В інтернеті.

– Все правильно. А ти знаєш, хто це пише?

– Ні. А хто?

– Твої молоденькі конкурентки. Це вони і вигадують легенди про музеї, чорноморські пляжі та бібліотеки, щоб такі наївні простушки, як ти, у них під ногами в інтернеті не плуталися.

— Невже вигадують?

– А як же? Самі вони туди ні ногою. Хіба що під страхом… Та ні, то навряд. Для чого їм це? Адже вони не для себе це все вигадали. Ці молоді конкурентки і вигадують ці тексти для таких, як ти, Марино. “Знайомтеся на роботі”, – радять. – «Знайомтеся в музеях». “Чаще відвідуйте планетарій”. От скажи, Марино, тільки чесно, скільки разів ти вже була в музеї?

— Цього місяця я була лише…

— Познайомилася з кимось?

– Ні.

— Тебе ще не каламутить від цих музеїв?

— Якщо чесно, позавчора я відчула себе не дуже.

— Все, Марино! Навіть не продовжуй. І чути не хочу. А те, чого доброго, мене зараз мутити почне. А на пляжах ти з багатьма познайомилась?

– Теж ні. Бо вони там усі з дружинами та дітьми.

— Про що я тобі й говорю. А от скажи мені краще, чи на роботі у тебе багато цікавих чоловіків?

— Загалом жодного цікавого, — відповіла Марина. — Усі одружені та у віці. І, на жаль, усі такі мляві та безініціативні.

– Правильно. Яка там ініціатива, коли в тебе дружина і діти, з якими ти навіть у відпустку зобов’язаний їздити відпочивати. Тому вони й мляві. І їм уже не до ініціативи. А на роботу зараз лише такі й ходять: одружені, у віці та з дітьми. І я ще додала б, які не вміють користуватися інтернетом. Їм це без потреби. І тепер за них це роблять їхні дружини та діти. А тобі навіщо такий, що інтернетом не вміє користуватися?

— Мені такий не потрібний.

— Тоді берись за розум, Марино, і припиняй свої пригоди по всіх цих сумнівних місцях та закладах. А то, дивись, дограєшся. Закохаєшся в якогось… Страшно сказати… Музейного аматора опери

— Ой, — злякано і тихо промовила Марина.

— От тобі й буде «ой», коли станеш йому у вихідні до бібліотеки кави в термосі та бутерброди в контейнері носити. І зовсім інша річ, коли твій чоловік завжди буде вдома у своєму улюбленому інтернеті. А що це означає?

– Що?

— Це означає, що він завжди буде поруч із тобою, тихо сидітиме у своєму кутку і почуватиметься винним.

— А винним за що він почуватиметься?

— А через те, що багато часу проводить в інтернеті. Адже в нього там все: і робота, і відпочинок. А деякі навіть романи примудряються заводити. І все це, зауваж, не виходячи з квартири.

— І романи, не виходячи із квартири?

— Я ж тобі говорю. Все, не виходячи із квартири.

— Зрозуміло, — зітхнувши, сказала Марина. — А ось у мене ще є питання.

– Задавай, – охоче дозволила Світлана. – Я відповім на всі твої запитання. Тому що мені головне, щоб і ти теж нарешті знайшла своє щастя.

Подруги розмовляли дуже довго. Марина мала багато запитань, і Світлана охоче на них відповідала. І врешті-решт Марина погодилася пошукати своє щастя в інтернеті.

– Тільки ти допоможи мені заповнити анкети, – попросила Марина, – і порадь, які фотографії викласти. А то я сама не розбираюся.

— За це не хвилюйся, — впевнено відповіла Світлана. – Все зроблю. І анкети заповню, і фотографії підберу.

Додому Світлана повернулася пізно увечері. Але перш ніж піти спати, вирішила заглянути до сусіда і постукала до його дверей.

— Так-так, — почула вона голос Леоніда, свого колишнього чоловіка, з яким ніяк не могла роз’їхатися після розлучення, бо він відмовлявся розміняти квартиру. — Заходь. Я не сплю.

– Все в інтернеті сидиш? — суворо запитала Світлана, увійшовши до кімнати та сідаючи у крісло.

— А ти мені не дружина, — відповіла Леонід. — І я більше не зобов’язаний перед тобою звітувати та виправдовуватись. Чого хотіла?

— А я тобі нову дружину знайшла.

– Серйозно? — радісно вигукнув Леонід. — Невже знайшла?

— Мариною звуть. Подруга моя шкільна. Сто років не бачилися, а сьогодні її зустріла. Весь день у неї вдома просиділи.

– І як вона?

– Зараз фотки тобі на телефон скину.

Леонід із цікавістю став розглядати фотографії Марини.

– А що? – казав він. – Нічого. Дуже нічого. Тільки чому усі фотографії на пляжі?

— А які тобі потрібні? Де вона працює? То там нічого такого особливого немає.

– А ким вона працює?

– Директором машинобудівного підприємства.

– Ти диви! Серйозна жінка! Ось ця класна фотка, погодься. Слухай, а вона в житті така сама? Як і на фото?

— У житті вона ще краща.

— Це ж треба. Дивись, а тут вона теж непогано вийшла. Так? Є над чим подумати.

— Може, тобі потрібні фотографії, як вона проводить нараду із начальниками цехів? – запитала Світлана. — То ти скажи, я надішлю.

– Мабуть ні.

— Ні, якщо ти наполягаєш, я можу надіслати.

– Ні-ні. Не наполягаю. Пляжних знімків достатньо. Виробничі не потрібні. Мені й так усе зрозуміло. Все дуже інформативно. А що в неї з житлоплощею?

— Із цим у неї все чудово. Трішка. 150 кв.

– Я згоден.

— Отже, як домовлялися?

– Я все пам’ятаю. Якщо ти знаходиш мені дружину з квартирою, я погоджуюсь на твій варіант розміну.

— Але тільки спілкуватися з нею в інтернеті за тебе буду я.

– Це само собою.

Через місяць Світлана та Леонід розміняли квартиру та роз’їхалися. А ще через три місяці Леонід та Марина стали чоловіком та дружиною.

***
— Тебе щось бентежить, кохана? – Запитав Леонід у Марини наступного дня після весілля. — Ти вранці якась задумлива.

— Та розумієш, не можу ніяк до своєї подруги додзвонитися, — відповіла Марина. — Пам’ятаєш, я розповідала тобі про Світлану? Адже вона порадила мені в інтернеті тебе шукати.

— Дай Боже здоров’я цій добрій жінці.

— Хотіла її на весілля покликати, а вона кудись зникла. Не могла до неї додзвонитися.

– Бог дасть, знайдеться, – відповів Леонід.

А через рік у Леоніда та Марини народився хлопчик.