Свекруха перебралася до нас і почала приймати своїх гостей у нас удома. Тепер ми змушені спати на вулиці

Мій чоловік із великої родини. Їх четверо хлопчаків – синів. Батьки розлучилися, коли хлопці вже одружилися. А свекруха хвора виявилась і жити до нас прибилася.

У нас із чоловіком багатодітна сім’я, господарство тримаємо, будуємось. Але свекруха нам ніколи не допомагає. Чоловік на роботу їде рано, повертається пізно; господарство, прибирання, приготування, діти – все на мені. Грошей у мами чоловіка для нас немає, працювати їй не можна: вона ж хвора.

Так на мої плечі лягли ще й турботи про свекруху. Доводиться возити її до області лікарнями, виявили нещодавно хворобу.

Іншим синам часу та грошей на це не вистачає. Пенсію свою матір роздає онукам – дітям інших синів, а в моїх дітей і так все є: вона так вважає.

Мені дуже прикро було таке зневажливе ставлення свекрухи до моїх дітей і до мене самої, але сваритися не хотілося, чоловіка засмучувати також.

Адже він дуже нас любить і піклується про мене та дівчат. Знаю, що багато хто в селі заздрить нашому сімейному життю.

Тільки моє терпіння теж не безмежне. Стали брати чоловіка зі своїми дружинами до нас у гості їздити з ночівлею, до матері.

Ми на роботі. Діти корів доять, а все, що я з ранку приготувала, гості з’їли. А нам і спати нема де лягти.

– Мам, у нашій кімнаті дядько Вітя з тіткою Машею сплять, – дочка спросоння потерла очі і підтягла до себе одну з молодших близнюків, щоб з ліжка не впала.

Гості у дитячій ночують, діти на нашому з чоловіком ліжку, а нам із Льошею місце тільки у сараї залишається, з коровами.

Ось так останній раз стоїмо з Олексієм посеред кухні, ні поїсти нема чого, ні прилягти ніде, а гості вже всі солодко сплять. Пляшки під столом порожні стоять, а кіт Васька риб’ячу голову доїдає.

І бачу, що чоловік уперше побачив плачевність усієї ситуації. Він цілими днями на роботі: нічого не помічає. А тут навіть його зло взяло, але бачу, стримався – стиснув кулаки і промовчав. Я схопила його за руку, обняла.

– Ходімо, Маринко, в альтанку спати, – чоловік прихопив плед із подушкою з крісла і повів мене на вулицю.

Все це, звичайно, цікаво: літо, небо зоряне, легкий вітерець і місяць, що просвічується крізь вишневі гілки, але тільки романтика відходить на далекий план, коли спати залишилося три години, і лавка в альтанці широка для нас обох, але жорстка, хоч і постелили. ми на неї плед.

Вранці прокинулися від пташиного гомону. Чоловік допоміг упоратися, вигнати в череду корів.

– Ти не ображайся, Льоша, на мене, але сьогодні я з мамою твоєю поговорю, – попередила чоловіка. – Не можу більше у власній хаті жити, як у гостях.

– Про що мова, пробач мені, я не помічав, що ти вкотре всіх годуєш і обмиваєш. Я поговорю з братами. Ну а з мамою, дивися сама.

І я зітхнула з полегшенням. Встигла засмажити йому омлет на сніданок, а після того, як відправила на роботу, пішла будити маму.

Неприємна була розмова, але більше я терпіти не збиралася.

– Мамо, – поплескала я її по плечу. – Вставайте готувати сніданок.

– А що сама? – здивовано покліпала свекруха – Приготувати не можеш?

– На роботу мені час, а ви піднімайтеся. Дівчата зараз прокинуться, сніданком їх нагодуйте.

– Та з чого я приготую? – обурилася жінка. – Холодильник порожній.

– Не знаю з чого ви приготуєте, але я вчора йшла, приготовленої їжі залишала стільки, що думала, ми тиждень будемо їсти. Годуйте тепер моїх дітей. І ввечері, щоб вечеря на столі стояла, – вирішила додавити я збентежену свекруху. – Ми з Льошею до шостої години повернемося, щоб усе до цього часу було готове.

– Ти зовсім нічого не зробила на сніданок? Чим же я Вітю з Машею нагодую?

– Ось чим хочете, тим і годуйте. І краще приймайте своїх гостей у своєму будинку. У тому, що від нас через дорогу. А я більше на вулиці ночувати не збираюсь. У вас є свій будинок.

– Там світло відрізали, – знову обурилася свекруха.

– Мамо, це ваші проблеми. Отримаєте пенсію і підключайте його назад, але в моєму будинку, щоб більше ніяких гостей за моєї відсутності і без нашого запрошення не було. І сміття все на кухні заберіть!

Нехай ображається, якщо надумає, але більше я такої поведінки не терпітиму. Та й куди вона подінеться?

До того ж, я не збираюся її сильно ображати і висувати ультиматуми. Готова допомагати їй, возити до лікарні, але обслуговувати всіх родичів не збираюся. А так, я, звичайно, розумію, що покластися вона може тільки на нас, життя не раз це вже довело.