Свекруха на дачу не їздить здоров’ям, у нас немає часу, а продавати вона її не хоче. – Це пам’ять про батька!

У нас у сім’ї проблеми з дачею. Але не через те, що там треба регулярно працюват, а тому, що ця дача стоїть, як більмо на оці і тягне гроші.

Дачу будував ще батько моєї свекрухи. Будував на совість, вона насправді чудово та добротно виконана. У чоловіка там пройшло майже все дитинство і в свекрухи пов’язано з нею багато теплих спогадів.

Батько чоловіка, за життя свекра, перехопив у нього естафету і дбайливо доглядав спадщину, що дісталася. Вічно щось ремонтував, покращував.

Ми самі, за життя свекра, не раз на цій дачі бували. Прекрасне місце, тут навіть сперечатися безглуздо. І такою ця дача залишалася, доки була у твердих руках.

Але свекр помер і на дачу більше до пуття не їздили. У свекрухи стало підводити здоров’я, а дача в такому місці розташована, що швидку можна і не дочекатися. Та й самій їй страшно було туди їздити одній. Раптом стане погано, а поряд нікого не буде, до сусідів не завжди докричишся. Тож свекруха на дачу їздити перестала.

Ми ж із чоловіком поки що не можемо собі дозволити часті поїздки. Ми заробляємо на квартиру, щоб уже виплатити іпотеку та щільно підійти до питання народження дитини.

Робота у нас шість днів на тиждень допізна, єдиного вихідного треба переробити домашні справи, та й відпочити хочеться, тупо розвалившись на ліжку з якимось тупим серіалом, який не навантажує мозок.

Дача ж стоїть і занепадає. Вже котрий рік ми щовесни туди їздимо, щоб оцінити її стан. Свекруха постійно напрошується з нами, а потім ридає, що родове гніздо приходить у непридатність.

Потрібно і дах міняти, і там підфарбувати, і тут поновити. Але це все гроші та час, а в нас ні того, ні іншого немає. Сама свекруха такі вкладення також не потягне.

Пропонували здавати дачу – вона не хоче, боїться, що родове гніздо рознесуть до біса собачого. Продавати теж, це пам’ять про батька, він там усе своїми руками робив.

Ми деякі роботи там робили, щоб дача зовсім не занепала, але там потрібно займатися цим регулярно, а нас поки вистачає на поїздки двічі на рік – навесні та восени.

Цього року взимку на дачі хтось був. Двері на одній петлі трималися, у самому будинку хтось шурував, можливо, навіть жив. У свекрухи від побаченого тиск піднявся.

Двері ми відновили, відмовившись під істерики свекрухи ставити нові, порядок на дачі навели, але знову завели розмову, що цю валізу без ручки треба продати, поки дача має якийсь презентабельний вигляд.

– Ви що! Тільки через мій тpуп! Це пам’ять про батька, – знову почала голосити свекруха, як тільки ми порушили цю тему.

Потім почала переконувати, що нічого продавати не треба, ось підуть у нас дітлахи, будемо з ними сюди приїжджати, відпочивати. Тоді дача знову оживе. Але нам ще п’ять років іпотеку виплачувати, а потім ці діти повинні народитися і підрости до дачного віку. Тож років вісім-дев’ять треба закладати тільки на це.

На той час дача, якщо її просто закрити і не чіпати, перетвориться на руїни, туди треба постійно вкладати гроші на підтримку її у нормальному стані.

Якесь замкнуте коло виходить. Свекруха дачу продавати не хоче категорично, це пам’ять, це історія сім’ї, а ми не маємо можливості туди їздити і утримувати цю дачу.

Так вона й стоїть, старіє. Ось ще й бoмжі туди забиратися стали. Не знаю, чим ця вся історія закінчиться, але закінчилася б вже швидше.