Сувора Світлана Іванівна була дуже зла на свою доньку – та принесла додому цуцення. Жінку це неабияк роздратувало, вона вирішила, якомога швидше позбавитись від пса
Світлана Іванівна з гидливістю і здивуванням дивилася на дві грудки бруду, що були в її чистому коридорі. І якщо в грудці більше вона вгадувала контури своєї дочки, то менший комок викликав у неї невиразну тривогу.
– Це що? – тицьнула вона наманікюреним пальчиком у щось, що притискалося до дочки.
Великий грудок бруду важко зітхнув, а той, що вона тримала на руках, жалібно заскулив, змусивши обличчя Світлани Іванівни скривитися.
– Це що, собака? Ні, ні, ні і ще раз ні! Я ненавиджу собак! Жодних собак у моїй хаті, – істерично заголосила Світлана Іванівна, розмахуючи перед носом дочки вказівним пальцем.
Грязьова грудка осіла на підлогу і завила в голос, щеня тужливо підвивала, іноді зриваючись на гавкіт. Світлана Іванівна грізно хмурила брови, вперла руки в боки і навіть грізно притупувала ногою, взуту в тапочок із заячими вушками, але виття не припинялося.
– Добре, сьогодні ти можеш його залишити, коли вже притягла, але завтра ти знайдеш йому новий дім. І це не обговорюється, – відступила Світлана Іванівна, масируючи пальцями віски, які заломило від несамовитого дуету.
Ще недавно сумне виття перейшло в радісний вереск, а грудка бруду кинулась була обіймати свою найдобрішу на світі мамусю, але та швидко ритувалася в кімнату, давши дочці вказівку привести себе і те, що вона принесла, божественно.
За годину Світлана Іванівна скептично розглядала знахідку. Це було ще зовсім щеня незрозумілої породи та непрогнозованих габаритів.
– Отже, моя доня. Поки ця тварина живе у нас, ти за неї відповідаєш вдень і вночі. Вигулюєш, миєш, годуєш, а я поки шукатиму йому дім. І не дай Боже він щось зіпсує, опиниться на вулиці в ту ж мить. Все зрозуміло?
Дочка охоче закивала, а щеня задерикувато гавкало і смикнуло вухами. Світлана Іванівна зітхнула та вийшла з кімнати.
За два дні щеня встигло обгризти улюблені тапочки Світлани Іванівни, обірвати шпалери в коридорі та залишити по всій квартирі безліч калюж.
Світлана Іванівна лаялася на доньку і на її знахідку, але у відповідь отримувала погляди двох пар повних сліз.
Коли щеня надало її чоботям індивідуальності шляхом погризу підборів, Світлана Іванівна вже кипіла і булькала, як чайник.
Вона взяла цуценя і готова була вже винести його на вулицю, поки дочка на уроках, як маленький поганець примудрився вивернутись і лизнути її в руку.
Жінка застигла і витріщилася на цуценя, яке покірно висів у неї в руках і дивився відданими оченятами. У грудях щось кольнуло, Світлана Іванівна зніяковіла і поставила щеня на підлогу.
– Дочка засмутиться, якщо я його вижену, – виправдовувалася вона перед собою. Їй чомусь стало незручно перед собою, наче вона сама собі бреше.
Звичайно, ввечері вона висловила дочці, що її вихованець вже вичерпав весь запас терпіння Світлани Іванівни, і вона більше не потерпить його витівки.
– І взагалі, ти обіцяла знайти йому дім, – нагадала вона дочці.
Та тяжко зітхнула і сказала, що поки щодім чомусь не шукається. Дівчинка опустила очі, щоб мама не побачила, як бешкетно танцюють у них бесінята.
А потім дівчинка захворіла і лягла вдома з температурою. Звичайно, гуляти зі своїм песиком вона не могла, цю роботу довелося взяти на себе Світлані Іванівні.
“Я роблю це тільки для того, щоб не засмучувати доньку”, – повторювала собі Світлана Іванівна, виходячи на вулицю за цуценям, що радісно гавкало.
Вона стояла і спостерігала, як діловито цей маленький песик обнюхує якісь мітки, з яким захопленням бігає за першими сніжинками і періодично підбігаючи до Світлани Іванівни, наче запрошуючи її до своєї забави.
Та намагалася стояти з серйозним обличчям, але її губи зводилися до легкої посмішки, яку вона періодично виявляла.
“І нема чого тут усміхатися! Швидше б цей блоховоз уже знайшов собі господарів”, – обсмикувала себе в такі моменти жінка. Ну, щеня, ну бігає, ну полює за сніжинками, от у калюжу впало, а їй тепер його мити! Та що це таке!
Світлана Іванівна вже звикла, що коли вона приходить додому, її зустрічає дзвінкий собачий гавкіт і під ногами плутається маленька волохата комета, яка стрибає та гавкає.
Вона лаялася, відпихала тапочком докучливого цуценя, мріяла про день, коли йому нарешті знайдеться дім і в її домі не буде ні шерсті, ні цього неприємного гавкоту.
Але цього вечора вона не почула знайомого гавкоту. Це стривожило, а коли вона побачила заплакану дочку, що сиділа в обіймах із цуценям, у неї ніби обірвалося серце.
Дочка не могла говорити, вона просто плакала. У Світлани Іванівни теж стояла грудка в горлі. Відбувалося щось страшне, вона відчувала це усією своєю істотою.
Знайшовши адресу найближчої ветеринарної клініки, жінка викликала таксі, вони закутали цуценя у плед та поїхали до клініки. Усю дорогу Світлана Іванівна не зводила погляду з маленької грудочки шертсі, яка дивилася на них із дочкою своїми оченятами, в яких плескалася любов.
Далі були довгі хвилини очікування, коли ветеринар оглядав хвостатого пацієнта. Світлана Іванівна не пам’ятала, що казав їй лікар, її погляд не відривався від маленького тільця, до лапи якого йшла крапельниця. Ще вчора він весело скакав, дратуючи її своєю поведінкою, а тепер лежить і тихо поскулює на цьому величезному для нього столі.
Але Світлана Іванівна зібралася, купила відразу ліки і вони з дочкою повезли цуценя додому. По дорозі вона твердила, що той обов’язково видужає, і не знала, кого вона намагається в цьому переконати – себе чи дочку.
Того дня вони спали разом на підлозі. Після крапельниці цуценяті стало легше і він старанно ловив язиком руки, що його гладили.
– Знаєш, мені здається, час дати йому ім’я, – задумливо промовила Світлана Іванівна, погладжуючи шовковисту шерсть між вух цуценя, що сіпаються уві сні. – Я гадаю, нехай буде Джеком.
Їй ніхто не відповів, дочка згорнулася калачиком, майже уткнувшись лобом у ніс щеняти. Світлана Іванівна посміхнулася і теж поринула у сон.
Світлана Іванівна боролася з Джеком, що неабияк підріс, за місце на власному ліжку. Зухвалий пес давно зрозумів, що йому, як улюбленцю сім’ї, дозволено багато, якщо не все.
Джек любив спати разом із господаркою, хоча та й була не в захваті від цього. На ранок здоровий пес майже виштовхував улюблену господиню з ліжка.
Раптом грюкнули вхідні двері і Джек побіг зустрічати маленьку господиню. Замість звичного сміху та метушні в коридорі продовжувала панувати тиша і це спантеличило Світлану Іванівну. Вона пішла подивитися, що сталося.
У коридорі стояла дочка, що притискала до грудей маленьке кошеня, що тремтіло, як осиновий лист.
– Ні, ні, ні та ще раз ні! Терпіти не можу кішок! – Суворим голосом заявила Світлана Іванівна.