Сусіди нахабно вимагали в мене дитячу коляску

Ми живемо на другому поверсі дев’ятиповерхового будинку, а наші вікна і балкон виходять у двір. Сім’я у нас невелика: я, чоловік і донька.

Ми хочемо другу дитину, тому коляски, санки, ходунки та інші речі ми не продавали, все це лежить на балконі й чекає свого часу. Коляска вмостилася на стосі зимової гуми чоловіка, санки в складеному вигляді були розміщені між колесами та стінкою. Ходунки лежать за кріслом.

Зараз доньці 5 років, я працюю, а  вона ходить в садок. Вечорами ми гуляємо у дворі. Іноді дочка гуляє без мене: я плачу декілька гривень сусідці, а вона бере на прогулянку зі своїм сином і мою непосиду. Якщо Діані пора додому – я виходжу на балкон і її кличу.

Субота, з самого ранку дзвінок у двері. Сонний чоловік пішов відкривати, повернувся:

– Там тебе запитують.

– Хто?

– Перший раз бачу, дівчина якась.

Довелося вставати і йти до цієї дівчини. Чоловік впустив її в коридор. Років 25, в пальто-оверсайз, на невеликих підборах, з коробкою цукерок в руках. Я привіталася і запитально дивилася на гостю.

– Добридень. Ви – мама Діани?

– Так.

– А у вас ще є діти?

– Ні. Вибачте, а Ви хто?

–  Я Оля, живу в першому під’їзді, іноді гуляю з синочком на майданчику навпроти вашого під’їзду. Розумієте, у нас скоро другий буде, – дівчина відчинила пальто, продемонструвавши свій живіт, і продовжила: – У Вас на балконі коляска стоїть. Я і подумала: раз у вас тільки Діана, а вона вже велика для коляски, може, Ви її мені віддасте? Ось, я Вам цукерки принесла, в якості подяки за колясочку!

– Вибачте, я не можу Вам її віддати.

– Чому? Дочка-то у Вас вже велика! Інших дітей немає!

На моїй пам’яті, це був третій раз, коли я пояснювала про плани на другу дитину та відмовлялась віддати коляску і все інше.

– Але Ви ж ще не вагітні? Я Вам потім поверну коляску, – вмовляла Оля.

Так і хотілося продовжити її слова: «Але раз Ви мені коляску не назавжди, то і половину цукерок з коробки я з собою заберу!»

– Ольга, вибачте, але ні. До побачення! – я протиснулася повз гості й відкрила їй вхідні двері.

Вона пішла не попрощавшись, втім, я не засмутилася.

Перед обідом ми з дочкою пішли гуляти – апетит нагулювати. Дочка залізла в пісочницю, я стала гортати книгу на телефоні, зрідка поглядаючи на неї. Момент, коли до мене підійшов чоловік, я проґавила. Прокинулась тільки тоді, коли він вихопив у мене з рук телефон.

Я встала і подивилася на нього. Метрів за чотирьох, біля дороги, стояла та сама ранкова гостя і дивилася на нас із задоволеною посмішкою.

– Значить так: швидко винесла коляску! До тебе вагітна жінка приходила, просила! Сама ж череватою була, повинна зрозуміти! – чоловік, який забрав телефон, схопив мене за руку.

Діана відвернулася від гри, заверещала і побігла до під’їзду, кричачи тата.ї

– Руку приберіть! – я постаралася взяти себе в руки, хоча було дуже страшно. – Знаєте, чим Ви зараз займаєтеся? Вимаганням! Хоча ні. Більше на грабіж схоже, а за це в нас кримінальна відповідальність. Вибирайте!

Чоловік відпустив мою руку.

– Телефон поверніть, – я простягнула тремтячу руку, відчула прохолоду металевого корпусу, стиснула телефон в руці та пішла до під’їзду.

Чоловік кулею вилетів з під’їзду мені на зустріч.

– Все добре, не треба кулаками махати, а то ще крайніми опинимося, – я обняла чоловіка і ледь не розплакалася.

– Вони йдуть. Може, поліцію викликати?

Я кивнула, повернулася за формочками, знову пішла до під’їзду, як мене перехопила ця Оля, вже одна:

– Будь ласка, не повідомляйте нікуди! У нас і так грошей немає, а якщо чоловіка посадять? Я вагітна! У нас син! Квартиру знімаємо! Не потрібна мені Ваша коляска! Тільки чоловіка не чіпайте!

Я пройшла повз, ми з чоловіком піднялися додому.

– Поліцію-то викликати?

– Не треба. Вагітна, знімна квартира, дитина, грошей немає …

Шкода цю Олю стало. Не від хорошого життя вона за коляскою приходила. Чоловік цього так не залишив. Від мордобою я його зупинила, але він сходив в перший під’їзд, обійшов там половину квартир, але дізнався номер телефону господині квартири.

Він подзвонив їй і розповів, що викинули її квартиранти та порадив їх виселити, пригрозивши кримінальною справою в їх сторону та особисто їй – скаргою до податкової. Господиня клятвено запевнила, що через кілька днів в її квартирі оселиться порядна молода людина.

Як на мене – їх переїзд цілком заслужена кара. Нехай подякують, що заяву не написали.