Сусідки-пенсіонерки не дають нам спокійно жити через нові двері

Наше життя останнім часом стало просто нестерпним. Страшно виходити з дому, адже там нас із чоловіком завжди намагаються виловити наші сусідки.

Ольга Миколаївна та Валентина Павлівна вважають себе найголовнішими у під’їзді, бо живуть тут із самого будівництва будинку

Вони обидві на пенсії, тому взяли функцію підтримання порядку. Поводяться як два Цербери. Не здивуюся, якщо кожна має бінокль, щоб стежити за сусідами і контролювати довірену ним територію.

Нам із Олегом пощастило подвійно – ми живемо в одному тамбурі з обома пенсіонерками. Раніше це не дуже напружувало. Зрідка виконували їхні прохання: зняти фіранки у під’їзді, полити квіти, побілити бордюри. Нормальні добросусідські відносини, як і в багатьох.

Але стосунки зійшли нанівець після того, як ми почали ремонт у себе в квартирі. Всі шумні роботи вели строго у дозволені години і сильно не нахабніли. Але нашим сусідкам це все одно не подобалося.

Ми з чоловіком регулярно чергували біля дверей, щоб не пускати всередину квартири наших бабусь. Хоча штроблення стін зайняло лише кілька днів. Але закидів нам відсипали на кілька життів уперед.

– Та скільки це може тривати? – тарабаня по наших дверях, питала Ольга Миколаївна. – Загалом жодної поваги до сусідів. У мене голова навколо вашого цього бум-бум-бум. А мені не можна так переживати, я таки на пенсії давно.

На її крики прийшла і Валентина Павлівна, щоб теж дорікнути нам у галасі.

– А ви взагалі дозволу сусідів запитували на ремонтні роботи? – зразу кинулася в наступ вона. – Я ось проти, дихати вашим пилом не хочу!

Терпляче пояснювали їм, що ми закінчимо швидше, якщо нас не смикатимуть. Чоловік просто зачиняв перед ними двері, втомившись слухати претензії. Але жах почався, коли ми змінили вхідні двері. Давно про такі мріяли. Красиві чорні двері з матовою поверхнею та відеозйомкою позбавили наших сусідок спокою.

Спочатку вони прийшли до нас удвох, щоб висловити своє обурення щодо змін.

– Тепер наш тамбур схожий на щось неймовірне! – голосила Ольга Миколаївна. – У мене та Валентини Павлівни двері дерев’яні, а ваші металеві. Це вибивається із загального стилю.

– Так! Чому ви не обговорили такі зміни? – вторила їй друга пенсіонерка.

Ми шоковано дивилися на наших сусідок, думаючи, що вони жартують. Але ж ні! Вони цілком серйозно вимагали повернути старі двері назад. Ну або встановити їм такі ж власним коштом.

– У нас пенсія просто пшик! – почала скаржитися Ольга Миколаївна. – Нам такі двері не по кишені. А ви молоді, могли б і пошанувати пенсіонерок. Буде наш тамбур найкрасивішим у будинку! Самі потім ходитимете і милуватиметеся на цю красу.

І мрійливо склала долоні разом. Стоять усі такі обурені та вимагають вирішити питання зараз же.

– Я скаржитимуся в керуючу компанію, яка обслуговує наш будинок! – пригрозила мені Валентина Павлівна. – А якщо там не сверблять, то до міської адміністрації.

– Правильно! – підтримала її Ольга Миколаївна. – І до податкової! Нехай перевірять, звідки у вас гроші на такі дорогі двері. Спекулянти!

Я і чоловік навіть слівце не могли вставити в цей потік необґрунтованих претензій. Та й страшно було, коли сусідки стали наступати удвох на нас, вимагаючи собі такі ж гарні двері.

Я раніше думала, що таке буває лише у снах. У мене навіть напад паніки мало не стався, коли почула їхні погрози. Міцніше схопилася за чоловіка, щоб ці два Цербери мене не потягли до себе.

– Всім тихо! – нарешті подав голос мій чоловік. – Нічого ми вам не винні. Гроші на двері ми заробили чесно. Це наше майно. Захочемо – поставимо хоч рожеві двері в зелену цяточку.

– Але дозвольте… – знову намагалася обуритись Валентина Павлівна.

– Я ще не закінчив, – спокійно сказав мій чоловік, розправивши плечі та заповнивши собою весь дверний отвір. – Щось не влаштовує – можете скаржитися. Ми люди законослухняні та нічого не порушили.

Тепер із нами у під’їзді ніхто не вітається – сусідки-пенсіонерки їх налаштували, не інакше. Але й чудово! Так навіть краще, хоча від бурхливих поглядів у спину трохи некомфортно.