Страшно відпускати дитину гуляти

Я бабуся двох маленьких внучок. І, як і багато бабусь, переживаю і дбаю про їхню безпеку. І, якщо молодша внучка знаходиться поки під чуйним наглядом батьків або мене, то старша, яка ходить уже в перший клас, трохи вийшла з-під контролю, через те, що фізично неможливо все контролювати. Благо школа знаходиться поруч, автомобільних доріг переходити не потрібно, тому періодично зі школи йде сама і гуртки шкільні відвідує часто сама. Але все одно, серце стискається від жаху, згадуючи історії про дядьків з дуже нехорошими намірами або неадекватних підлітків.

Переношуся на 50 років назад, мені якраз було стільки ж, як зараз внучці. Жила тоді з батьками в невеликому місті. Тато з мамою були цілими днями на роботі, бабусі-дідусі далеко від нас, тому рано стали самостійними. Після занять або на канікулах в основному грали у дворі перед будинком. З 5-6 років сама читала, дитячих книг у продажу було мало, тому була записана в міській бібліотеці й часто туди ходила пішки з подружкою, яка була ще меншою. І якось не пам’ятаю особливої ​​тривоги батьків за себе, якихось покарань за самодіяльність. Та й спокійно начебто було, так жили всі.

Але один випадок врізався в пам’ять назавжди. Я ще ходила самостійно в спортивну школу, на гімнастику. І теж пішки, досить далеко для такого віку. Шлях пролягав неподалік загальноосвітньої школи, яка рік-два як була побудована в нашому районі на досить великому пустирі, зарослому високою травою. Недалеко зі стежкою, стояла трансформаторна будка, а біля неї якийсь мужик. Він мене покликав, сказав, що хоче щось показати. Я була слухняною дитиною, раз дорослий сказав – треба виконати. Але щось мене зупинило – або слова батьків щодо чужих людей, або ангели-хранителі мої. Мотнувши головою негативно, пішла своєю дорогою.

Згадуючи цей випадок уже дорослою, розумію, що все могло статися: від переляку на все життя, до смерті.

А як ви виховуєте дітей? Вони ростуть самостійними або теж контролюєте?