Спочатку подарувала дитині квартиру, а тепер вимагає її назад

Ми з чоловіком одружені вже 10 років. Живемо ми в моїй квартирі, яка дісталась мені у спадок 15 років тому. У нас є син – Арсен, йому зараз 5 років.

Два роки тому його бабуся, мама мого чоловіка, подарувала Арсену квартиру, що залишилася від її матері, тобто, від бабусі мого чоловіка. В гості до нас Тетяна Вікторівна їздить рідко. У неї своє активне життя – вона організатор вечірок для тих, кому за 50.

Крім мого чоловіка у Тетяни Вікторівни є дочка – Ліза, але вони багато років не спілкувалися. Версії про конфлікт в обох різні. Ліза каже, що її мати сильно образила її чоловіка на весіллі. А свекруха каже, що там зять її матом обклав.

З того самого моменту, як в Арсена з’явилося своє житло (мені б таке щастя в три роки), Ліза почала активно до нас лізти. Причина – так нечесно. Її син – теж правнук колишньої власниці квартири, тому вийми їй та поклади половину квартири. Половину квартири, яка належить дитині. На яку немає прав ні у мене, ні у чоловіка. Пояснювати, що це неможливо – пояснили, з горем навпіл.

Тоді постало інше питання – виплатити вартість грошима. У нас в місті недороге житло, але і зарплати, та й рівень життя, залишають бажати кращого. І 300 тисяч – половина від 600 тисяч (саме в стільки Ліза оцінила 3-кімнатну квартиру мого сина), для нас з чоловіком сума величезна. Можна сказати – непідйомна.

Тетяна Вікторівна, на мої питання – а чи має рацію її дочка, тільки сміялася і казала, що дочка сама винна в тому, що квартира попливла у неї з-під носа. На її думку, чоловік не повинен бути важливішим, ніж мати.

Гроші виплачуватимуть ми з чоловіком відмовилися.  Брати кредит – мінус і в без того невеликий сімейний бюджет. Давати гроші постійно, розплачуючись за цей уявний борг – я не хочу. Просто не хочу. У мене було одне речення – нехай син виросте і сам вирішить, чи варто ділитися з двоюрідним братом.

Зараз квартира сина здається, гроші накопичуються на страховому довгостроковому вкладі до 18-річчя Арсена, тому виплачувати кошти з оренди – теж не варіант. І майбутнє сина – сума на навчання в хорошому ВНЗ, для мене важливіше, ніж зовиця і її дитина.

Тоді Ліза вирішила «приручати» мого Арсена до свого сина. Щоб той точно зміг отримати від мого сина половину квартири. Приходила майже щодня. Щоб діти дружили, спілкувалися і звикали один до одного. Додатково вона щосили намагалася помириться з матір’ю. Навіть змусила свого чоловіка просити вибачення за весілля.

Оскільки Тетяна Вікторівна постійно зайнята, мені з сином завжди допомагала сусідка-пенсіонерка. Її ім’я було досить важко вимовити маленькій дитині – Стефанида Веніамінівна, тому син називає сусідку просто – бабуся. Коли прийшла Ліза зі своїм сином, у нас була сусідка. І коли Арсен з нею прощався, він її назвав бабусею.

«Я думала, бабуся – та, що квартиру подарувала. А у вас ще одна є.» – Ліза все запам’ятала і передала своїй матері. Тепер Тетяна Вікторівна вимагає квартиру моєї дитини назад.

Вона навіть до якогось нотаріуса ходила в день відкритих дверей, консультувалася. Там їй сказали, що Арсену треба буде надати рівноцінне житло. І для цього житла ідеально підходить наша з чоловіком квартира. Виходить як. Вона сама подарувала внукові квартиру, тепер хоче забрати її назад через договір купівлі-продажу, а ми з чоловіком повинні будемо віддати у власність Арсена нашу квартиру. Навіть чоловік покрутив пальцем біля скроні.

– Мамо, головою треба було думати, перед тим, як квартиру дарувати. Тебе ніхто не просив, ти сама так вирішила. Жди 18-річчя Арсена і домовляйся сама.

Чекати вона не хоче. Хоче хоча б гроші за оренду. Але ми не можемо достроково розірвати договір зі страховою, вийде, що нам повернуть набагато менше грошей, ніж ми туди віддали за два роки. Чому ми з чоловіком повинні страждати – платити комусь зі своєї кишені або переводити нашу квартиру у власність сина через чужу недалекоглядність?

Тетяна Вікторівна – не маленька дитина, нотаріус, який супроводжував угоду дарування, розписав їй всі підводні камені та попередив, що квартиру назад отримати – нереально. Та і як можна – спочатку подарувала внукові, потім – забрати вирішила.

Частіше б з’являлася в житті внука, була б єдиною бабусею. Хто винен, що син до сусідки прив’язався? Тетяна Вікторівна й винна. Якщо їй Танці важливіші за внука?

Подарована квартира – знак турботи, не заперечую. Але дитині потрібна увага. Я розповідаю Арсенові, що його майбутнє забезпечене завдяки бабусі. Але хіба п’ятирічна дитина зрозуміє? Буде старшим – подякує. Квартира – не триколісний велосипед, щоб дарувати та відбирати. Якщо вистачило розуму на такий вчинок, то повинно вистачити розуму зрозуміти, що відібрати житло у внука – НЕ порядно.

Я твердо стоятиму на своєму. Після 18-річчя сина, нехай що хочуть, те й роблять. А зараз з мене нічого не візьмеш.