Спочатку Галина думала, що Микола до іншої бігає. Простежила за ним. З’ясувалося, що все набагато серйозніше. Довелося Галі рятувати чоловіка

— Миколо, скажи, а навіщо ти на мені одружився? — спитала Галина. — Ні, справді, навіщо? Ти цілими днями десь пропадаєш, я приходжу з роботи і сиджу вдома. Одна! Навіть у вихідні я рідко тебе бачу. Якщо я тобі більше не потрібна, то й скажи.

– Потрібна, – відповів Микола. – Дуже потрібна.

– Добре, – сказала Галин. — Запитаю інакше, якщо до тебе не доходить. А ти, Колю, як гадаєш? Ти мені потрібен? Я маю на увазі, як чоловік?

— Галя, ти ж знаєш, у мене багато роботи, — виправдовувався Микола. — Доводиться понаднормово працювати. І на вихідні. Адже гроші потрібні, Галя? Скажеш “ні”? Ми он квартиру купили. За неї треба розплачуватися? Треба! Ти про дитину мрієш. А які тоді витрати чекають.

Адже я не для себе одного, для нас двох старася. Для нашого майбутнього. Самому мені нічого не треба. Для мене головне, щоб у тебе все було, щоб ти була щасливою.

Рік тому Микола та Галя стали чоловіком та дружиною. Микола до цього вже був одружений. Майже десять років. А ось Галя заміж вийшла вперше.

— Ах, ось у чому річ! – сказала Галя. — То ти, виявляється, гроші заробляєш. Ну тоді все зрозуміло.

— Звісно, ​​гроші, — сказав Микола. – А що тобі зрозуміло?

— Ну, що тому я тебе рідко бачу вдома, — відповіла Галина.

– Чому рідко? – Сказав Микола. – Я щодня вдома.

— Ідеш рано вранці. Повертаєшся пізно ввечері і одразу спати лягаєш.

— Та я ж сказав, що…

– Я зрозуміла, – сказала Галина. — Гроші заробляєш. І все для мене, для мого щасливого життя. Тому що самому тобі нічого не треба. Все вірно говорю?

– Ну, так, – сказав Микола. – Все для тебе. Мені нічого не треба.

— Я так і думала, — сказала Галина. – А де вони?

– Хто? – Не зрозумів Микола.

– Гроші! Для щасливого життя! – відповіла Галина. — Які ти заробляєш понаднормово та у вихідні. Для мене, для нашого майбутнього щасливого. Де вони?

— Так це, — Микола дещо розгубився від такої постановки питання. – На рахунку.

– На якому? – поцікавилася Галина. – Не покажеш? Дуже цікаво було б з цього приводу подивитись. Адже я чомусь цікавлюся. Ось уже рік ми разом, а я чогось не помічаю, що наші доходи з тобою збільшуються. Грошей впритик. Вистачає лише на платежі за квартиру та на їжу. Може, я кудись не туди дивлюсь, Миколо? Так ти мене виправи. Вкажи правильний напрямок.

– Галя, тобі не здається, що це вже занадто? — спитав Микола. – Я, звичайно, тобі покажу все. Але я не думав, що змушений буду звітувати перед тобою.

— Чому не думав, Колю? — здивувалася Галина.

— Ну, не знаю, — ображено відповів Микола. — Мені здавалося, що наші з тобою стосунки виходять за межі матеріальних цінностей. А виходить що?

– Що? — спитала Галина.

— Що тебе цікавлять лише гроші, Галя, ось що виходить! – З підвищеним тоном відповів Микола. — А любов наша… моя до тебе любов, Галя, тобі що? Взагалі, значення не має?

Галя похитала головою і важко зітхнула. Але зробила вона якось так, що Миколі тривожно стало.

— Любов, кажеш, — задумливо промовила Галя. – Та ні, я розумію. Кохання… і таке інше. Але й ти зрозумій мене, Миколо.

— Та я все розумію, але…

– Постав себе на моє місце. Хіба ти не зажадав би у мене звіту в такому разі? Я, Колю, теж працюю, не забувай. А що коли і я почну, як і ти, пропадати невідомо де і виправдовуватися понаднормовими та роботою у вихідні? А? Мабуть, і ти спитаєш мене про гроші. Ні?

— Чому ти думаєш, що я пропадаю невідомо де? – обурився Микола, але обурився якось невпевнено. — Що за недовіра? Звідки вона? Я пропадаю не “невідомо де”. Я на роботі пропадаю.

– На роботі?

– Ну так.

— Дуже добре, — сказала Галина. – Доведи.

– Що довести?

— Що ти на роботі пропадаєш, а не десь в іншому місці?

– Але як? — вигукнув Микола.

— Покажи мені зароблені на роботі гроші, і я заспокоюся, — відповіла Галина. — Я повірю у твою невинність. А інакше мені в голову лізуть усілякі погані думки. Я чого тільки не надумую собі. Страшно сказати, але мені здається, що ти мені зраджуєш. Уявляєш, до чого дійшла?

— Кохана, якщо ти думаєш, що я маю іншу, то запевняю тебе, що ні! — вигукнув Микола.

— Важко віриться, — сказала Галина і махнула рукою.

– Але чому? — вигукнув Микола. — Чому ти мені не віриш, що в мене нікого, крім тебе, нема. Можу заприсягтися чим завгодно.

Галина посміхнулася і похитала головою.

— Ну, щось подібне до цього я й передбачала почути, — сказала Галина. — Значить, грошей нема? Я правильно зрозуміла? Звідси й бажання присягатися?

— Галя, як ти можеш?

Микола мовчав. Йому не було чого сказати на своє виправдання. І хоча він працював і понаднормово, і у вихідні, і справді заробив за цей час додатково до основного заробітку майже двісті тисяч, але грошей у нього не було. Він їх усі витратив.

А витратив він їх на свого сина від першого шлюбу. Причому витратив не через сильну любов до сина, а на зло його мамі та її нового чоловіка.

— Я йду від твоєї мами, але не від тебе, синку, — сказав Микола, коли йшов від першої дружини. — Ми бачитимемося часто, синку. Не сумнівайся. І якщо раптом тобі щось знадобиться, знай, твій тато завжди поряд.

Микола розлучався з дружиною не тільки тому, що та покохала іншого. А тому що жодного кохання між ними вже не було. Але злості та ненависті один до одного обидвоє за десять років спільного життя накопичили достатньо.

— Нам від тебе нічого не треба, — сердито сказала колишня дружина Миколи. — Мій майбутній чоловік зможе забезпечити і мене, і мого сина всім необхідним. Нам навіть не потрібні твої жалюгідні аліменти. Обійдемося і без них.

Ось ці слова дуже сильно зачепили Миколу.

— І не сподівайтесь, — відповів Микола. — Не тільки аліменти платити стану, а ще й більше даватиму.

– Ха, ха! Більше він даватиме. З чого?

– Знайду з чого! – відповів Микола.

— Дивись, не надірвись, — сказала колишня.

— Не надірвусь, — відповів Микола. — За мене не хвилюйся.

— Та було б за кого хвилюватись, — усміхнулася колишня.

«Ось на зло тобі завалю сина дорогими подарунками та грошима, — думав Микола. — Щомісяця він отримуватиме від мене щось. Отримуватиме стільки, скільки ти від мене не отримувала. Маю право. Я батько! Щоб тільки тобі на зло!»

Ось і вийшло, що на зло колишньої дружині Микола і прийняв таке дещо дивне рішення; давати синові більше, ніж було потрібно.

Але одна річ — грандіозні плани влаштувати синові райське життя, а інша — де гроші на це брати? Довелося Миколі почати багато працювати понаднормово і у вихідні.

І добре б, якщо його син справді чогось потребував. Адже ні. Він і без того, як сир у маслі катався, бо новий чоловік його мами був дуже багатим підприємцем. А подарунки рідного батька та його гроші він сприймав не інакше, як жалюгідні доважки до його і без того щасливого дитинства.

А незабаром Микола познайомився з Галиною, закохався в неї і одружився з нею. Але про своє рішення купати сина в розкоші (на зло колишній дружині) пам’ятав. Подарунки дарував, гроші давав. Галі нічого не говорив. Боявся, що вона буде проти. І вірно боявся.

А ось тепер Галина вимагала від Миколи пояснень. А що він міг сказати на своє виправдання? Тільки правду. Але правду було страшно говорити.

— Нема чого тобі сказати, Галино, — відповів Микола.

— У такому разі, Колю, нам краще розлучитися, — сказала Галина. — Якщо в тебе є якісь секрети, то сенсу не бачу бути нам разом.

«Заплутався, далі нема куди, — думав Микола, — вже й сам не радий, що все це почав. А чоловік моєї колишньої ще начебто змагання влаштував. Чий подарунок буде кращим. Моя колишня і її чоловік тепер на пару насміхаються з мене. Думають, що я не впораюся. Подивимося».

Микола сумно зітхнув.

«І намагався покинути, коли одружився з тобою, — думав Микола. – Нічого не виходить. Як тільки уявлю, що інший чоловік моєму сину подарунки дорогі дарує, так у мені одразу якась злість і ревнощі прокидаються.

Не стільки сина люблю, скільки хочу на зло зробити щось його матері та її чоловікові. Заспокоїтись не можу, поки не куплю якусь нісенітницю і не віддам синові. Ще й грошей даю. І бачу, що не потрібні йому мої гроші, а даю. Що робити, розуму не прикладу. Але правду Галі не скажу. Ні! Краще збрешу їй щось. Краще збрешу!»

— Давай не поспішатимемо з розлученням, — сказав Микола. – Давай не будемо. Адже я люблю тебе. Ти мене теж любиш. І щоб покінчити з цим раз і назавжди, Галя, я скажу тобі правду.

– Я слухаю.

«Правду! – думав Микола. – Легко сказати. А де взяти цю правду?

— Не хотів я тобі цього казати, але… — Микола тяжко зітхнув.

— Я слухаю тебе, Колю, кажи. Не бійся.

«Я не боюся, — думав Микола. — Що ж вигадати? Що?

— Якщо ти вимагаєш, то… — Микола зітхнув, — доведеться сказати. Щоб тільки завжди бути з тобою.

– Я тебе уважно слухаю.

— Ці двісті тисяч я програв, — сказав Микола.

– Гаразд, – сказала Галина. — Програв, то програв. Чого вже тепер. Адже назад не повернеш. Так?

– Не повернеш. І я ще вине, — тихо додав Микола.

— Чи багато винен?

— Ну, там… Приблизно стільки ж.

«Ну ось що з ним робити? — подумала Галя. — Адже бачу, що бреше. Програв! Винен ще стільки ж! Ні, коханий, ти їх не програв. Ти їх інакше якось витратив. Незрозуміло лише як. І нічого ти нікому не винен. Але сам ти, звісно, ​​правди не скажеш.

Чи доведеться, Колю, простежити за тобою? Розумію, що це некрасиво, а що робити? Якщо сам ти правди не кажеш, Колю, іншого виходу я не бачу».

— Ну, якщо ми все з’ясували, значить, і з розлученням не поспішатимемо, — сказала Галина. — Будемо жити, як раніше. Так?

— Ти мені пробачаєш, кохана?

— Прощаю, звичайно, — відповіла Галина. — Але тільки ти, Колю, на гроші більше не грай. Домовились? Що маєш, поверни, але на цьому зупинись.

— Обіцяю, що ніколи більше не гратиму на гроші.

На цьому важка розмова подружжя була закінчена. Почали вони жити далі. Але не як раніше. Тепер уже Галина уважно стежила за Миколою, а Микола цього не помічав. І через якийсь час Галя, звичайно ж, дізналася про все, що хотіла. А зрозумівши, куди подіються гроші, жінка почала думати, як урятувати чоловіка від нього самого та його вчинків.

«Працює, як і раніше, багато, — міркувала Галина, — а всі понаднормові гроші на сина витрачає. М-так. Миколу рятувати треба. Так далі продовжуватися не може. Треба щось вигадати. Придумати щось таке, щоб у нього зникло бажання робити дурниці на зло своїй колишній. Бо страждає від цього наше з Миколою життя. Буду думати”.

Думала Галина недовго. Рятівне рішення якось дуже швидко спало їй на думку.

«Господи, — подумала Галина, коли зрозуміла, як діятиме далі. — Чого ж я чекаю. Це єдиний вихід. Із цього взагалі треба було починати».

Минуло півроку з того часу, як Галина дізналася правду. І весь цей час Микола, як і раніше, працював понаднормово і надривався у вихідні для сина на зло колишній дружині та її чоловікові. Але Галину це вже анітрохи не засмучувало. Вона була впевнена, що незабаром цьому настане кінець.

Цього дня Микола, як завжди, повернувся з роботи додому пізно. Десь близько десятої вечора.

— А в мене для тебе радісна новина, коханий, — сказала Галина під час пізньої вечері.

— Радісна новина? — перелякано перепитав Микола.

Тривожно стало Миколі. Він знову почував себе винним і дуже боявся, що, зрештою, Галина знову про гроші його запитає, яких, звісно, у нього не буде. А куди він їх подів, він ще не вигадав. Тому Микола боявся почути від дружину будь-яку новину, хоч хорошу, хоч погану. Він розумів, що будь-яка новина може торкнутися теми грошей, а тоді йому не сподобатися.

— Ти знаєш, кохана, я так втомився, що, мабуть, зараз погано розумію, — сказав Микола, аби не чути жодних новин. — Може, завтра зранку скажеш? Під час сніданку? Зараз спати дуже хочу.

— Та новина вже дуже радісна, — сказала Галиа, — не терпиться поділитися з тобою. Я впевнена, що ти їй дуже зрадієш.

— Впевнена? – здивувався Микола. – І що за новина?

— У нас буде дитина, — сказала Галина. — За півроку, якщо точно.

– Дитина? – здивувався Микола. — Але ж ти не хотіла поспішати. Говорила, що треба придивитись, зрозуміти, переконатися, що у нас все серйозно.

— Я все зрозуміла, придивилась і переконалася, — сказала Галина. – У нас буде хлопчик.

Від радості Микола забув про все на світі.