Соня зрозуміла, що її чоловік збирається на побачення з коханкою і вирішила любою ціною йому завадити. Для початку вона вирішила попрасувати його сорочку

— Соня, де моя чорна сорочка, — гукнув Андрій. — Куди ти вічно її ховаєш?

«У цій сорочці я дуже добре виглядаю, — думав він. — Інна обов’язково має побачити мене в ній. Сьогодні дуже важливий день. Моє перше побачення після стільки років шлюбу. Бути вірним чоловіком – це кошмар. Але сьогодні цьому кінець. З мене досить. Я свою норму вірності пройшов. Нехай тепер інші продовжують: кому це ще приносить задоволення, хто ще не награвся у ці ігри».

— Що ще за чорна сорочка? — спитала Соня, виходячи до чоловіка, який стояв посеред коридору.

– У мене лише одна чорна сорочка, – роздратовано відповів Андрій, дивлячись на дружину в дзеркало. – Не задавай безглуздих питань. Де вона?

– Немає в тебе жодної чорної сорочки. Вічно вигадаєш якусь нісенітницю.

— Це ти вічно дурню говориш, — вигукнув він. – Немає чорної сорочки?! Завжди була, а сьогодні її не стало? Так?

— Ця, чи що? – Запитала Соня, дістаючи з шафи сорочку.

– Ця, – сердито відповів Андрій і вирвав у дружини свою улюблену сорочку, не помічаючи, що вона м’ята. — І ось обов’язково треба настрій зранку зіпсувати. Ні, щоб просто дати сорочку і все.

— То хіба вона чорна? – здивувалася вона. — Вона темно-синя.

– Вона чорна! Не синя. Не темно-синя. А чорна! Запам’ятала?

— Ну, чорна, то чорна, — спокійно відповіла дружина. – Нехай так. Якщо тобі хочеться. Не буду сперечатися. Думай, як тобі подобається.

– Це не мені подобається, – наполегливо промовив Андрій, – а так воно і є насправді.

“Зануда, – подумала Соня, – чорне від синього відрізнити не може.”

– А ти куди зібрався? — спитала вона.

— Хочу вийти прогулятись. Що? Не маю права? У мене сьогодні вихідний.

– Я з тобою. У мене також вихідний.

– Ні! – рішуче відповів Андрій. – Тобі зі мною не можна.

– Це ще чому?

— Тому що ми йдемо гуляти суто чоловічою компанією. Ти в ній будеш зайвою. Навіщо тобі слухати наші чоловічі розмови? Не треба.

– Тоді мені все ясно! — грізно відповіла Соня.

– Що тобі зрозуміло?

— Ти на побачення зібрався, тож і перед дзеркалом так довго крутишся.

– Ось що за дурість! – закричав Андрій, застібаючи на сорочці гудзики. – Яке побачення? Ти хоч розумієш, що кажеш? А якби зараз тут були наші діти? Що б вони подумали?

Двоє дітей у цей час були в гостях у бабусі з дідусем.

— Тобі вже тридцять вісім років, — вів далі Андрій, з цікавістю розглядаючи в дзеркалі своє відображення. — Ну? Коли ти дорослою нарешті станеш? Побачення! Це треба до такого додуматися? Навмисне не придумаєш. Ну у тебе й фантазія.

Соня суворо дивилася на Андрія мовчала.

– Що ти дивишся? Дивиться і мовчить. Ти що, підозрюєш мене в чомусь? Тоді скажи, в чому саме. Думаєш, я тебе обманюю?

Вона мовчала.

— Скажи хоч щось, — попросив Андрій, якому стало трохи ніяково від її погляду. — Ти не віриш мені?

– Вірю.

— Тоді скажи щось.

— А я тобі не радила б сьогодні з дому виходити.

– Чому?

— Ніс у тебе дуже закладений. Забув? Ти навіть запахів не відчуваєш.

– І що?

— Думаю, що краще тобі сьогодні залишитися вдома.

Андрій справді ось уже другий день не відчував запахів.

– Дурниця. Я впевнений, що прогулянка піде мені на користь. Подихаю свіжим, морозним повітрям і все як рукою зніме. Послухай, невже ти справді думаєш, що я йду на побачення?

— Ні, звичайно, — зітхнувши, відповіла Соня. – Тепер уже не думаю.

– Ось як? – радісно здивувався Андрій. – А чому тепер?

— Тому що ти не пішов би на побачення у м’ятій сорочці, — сказала Соня. — Тож я спокійно відпускаю тебе.

— Як у м’ятій? – перелякано сказав Андрій. – Справді. А чому ти досі не погладила її?

– Що таке? – здивувалася Соня. — Когось із твоїх друзів може збентежити твоя м’ята сорочка? Цікаво, кого ж?

– Ти просто смішна! – вигукнув він. — Я про тебе турбуюся. Що про тебе подумають мої друзі, коли побачать, що я в м’ятій сорочці.

– Ах! — злякано вигукнула Соня. — І що вони подумають про мене?

«От тільки й уміє, що кривлятися, — сердито подумав Андрій. — Це в неї добре виходить».

– Подумають, що ти погана дружина, – відповів Андрій, знімаючи сорочку та віддаючи дружині. – Попрасуй.

– Давай і піджак заодно попрасую, – миролюбно сказала вона. — А то справді подумають, що я погана.

— Тоді вже й штани заодно попрасую. А я поки що на кухні каву поп’ю з бутербродиками.

Андрій пішов на кухню, а Соня зайнялася піджаком, брюками та сорочкою. І перш ніж прасувати їх, вона дістала з шафи повний флакон жіночих парфумів.

«Хотіла викинути, та забула, — думала вона, виливаючи вміст флакона на сорочку, піджак та штани.

— От і знадобилися. Більш огидного запаху у житті не зустрічала. А у людини, яка винайшла ці парфуми, був дуже міцний шлунок».

Після цього Соня почала ці смердючі речі прасувати.

«Господи, що за сморід, — думала вона. — Дай мені сили довести цю справу до кінця. Тримайся, Соня. Терпи. Мені байдуже, куди він зібрався. Буде знатим, як без мене вихідні проводити. А зі своїм носом він все одно нічого не відчує».

– Ну що, – кричав з передпокою Андрій, – ти ше довго?

— Несу, любий, — лагідно сказала Соня, виходячи до передпокою. – Несу.

– Ну ось! — радісно сказав Андрій, одягаючись у все попрасоване. — Зовсім інший вигляд. Відразу видно, що моя дружина — уважна, і любить свого чоловіка. Ти чогось бліда якась? Ні? Погано почуваєшся?

— Голова трошки паморочиться, — зізналася Соня. – А так нічого. Але ти за мене не хвилюйся. Відпочивай.

– Принеси мою туалетну воду.

– Навіщо? — злякано промовила Соня. – Може не треба? Адже ти все одно запахів не відчуваєш?

— Але ж інші відчувають.

— Тільки не переборщи, — сказала Соня. — Бога ради, не переборщи. Знаєш, як неприємно перебувати поруч із тим, хто не знає міри у таких справах.

– Я все знаю. Не хвилюйся. Я не переборщу.

— На мою думку, ти надто багато на себе вилив, — суворо сказала Соня. – Що подумають твої друзі?

– От скажи чесно. Ти ж це з ревнощів зараз так кажеш?

— Не з ревнощів. З тобою просто неможливо поряд стояти. Від тебе дуже гидко смердить.

– Не вигадуй, – ніжно відповів Андрій. – Фантазерка.

Андрій пішов. Соня відразу ж відчинила у всіх кімнатах і на кухні вікна, і вибігла на лоджію.

Він повернувся за півгодини. Злий як собака.

– Вже повернувся? – здивуваласа Соня. – Так швидко? Що трапилося?

— Прогулянка скасовується, — сердито відповів Андрій.

– Чому? — жалісно запитала Соня.

— Ти можеш хоч у такі хвилини ні про що не питати? — закричав Андрій, бо й сам не розумів, чому, не встигнувши початися, все так швидко закінчилося.

Андрій перевдягся, ліг на диван, заплющив очі і з жахом почав згадувати те, що сталося.

“Як таке могло статися? – думав він. — Я ж на власні очі бачив, що вона була щаслива, коли побачила мене. Я бачив це на її щасливому обличчі, коли під’їжджав за нею на машині. Вона зраділа і помахала мені рукою. Тоді чому, тільки-но вона сіла в машину, вже за хвилину сказала, що їй треба піти? Вона дивилася на мене з огидою.

Таке враження, що її просто нудило від мого вигляду. Вона навіть не дозволила поцілувати себе. Я тільки хотів, тільки нахилився, але вона відштовхнула мене, ніби я якась брудна тварина. За що вона зі мною така? Що я зробив?”

Сльози текли по закладеному носу Андрія, а Соня в цей час винесла на лоджію смердючі речі чоловіка і повісила їх провітрюватись.

«Якщо запах не піде, — думала вона, — доведеться викинути. Можливо, разом із господарем».