– Сьогодні живете, завтра розбіглися і що? Кожну вважати невісткою, а кожну дитину внуком? Не хоче як заведено, ну і хай нарікає на себе…

Віка з Антоном почали жити разом, коли обом було по 26 років. Розписуватися Віка зовсім не хотіла.

– А  навіщо, якщо нам і так добре.

Домовилися, що в разі народження дитини, а можливо і не однієї, Антон їх офіційно визнає – батьківство встановить. А інші формальності, навіщо? Позиція спірна, але вирішувати вправі були тільки Віка й Антон.

У обох перед початком спільного життя були освіта, робота і житло. У Антона від бабусі залишалася однокімнатна квартира, а родичі Віки залишили дівчині двокімнатну. У ній і почали жити. Вирішити, що його квартиру будуть здавати, а отримані  кошти відкладати на  декрет, на відпочинок або на машину.

Першим намалювався декрет. Батьки Віки від рішення дочки не оформляти відносини офіційно не були в захваті, але зрозумівши, що дівчина непохитна в цьому питанні,прийняли ситуацію, з порадами відстали, народженню майбутнього внука пораділи, а Антона мама і тато Віки стали називати то сином, то зятем.

Батьки Антона, тоді ще і батько був живий,   зайняли жорсткішу позицію і Віку ні в яку не приймали.

– Ось буде вона тобі дружиною, тоді й поговоримо, – стояла на своєму мама Антона, – а так – не зрозумій хто. Сьогодні живете, завтра розбіглися і що? Кожну вважати невісткою, а кожну дитину внуком? Чи не хоче як заведено, ну і хай нарікає на себе.

Вікторії було неприємно, але не критично. Поступово й Антон перестав звертати увагу на традиціоналістські погляди батьків: не хочуть приймати його дружину, а саме дружиною він називав і називає Віку – не треба. Чоловік ввічливо розпитував про здоров’я батьків по телефону, зрідка заїжджав в гості.

Так і жили. І вперто не розбігалися. І коли син народився, теж пережили всі труднощі.

– З грошима допомогла квартира Антона, він працював, в принципі, велике місто не сприяє частим зустрічам з родичами, – згадує Віка, – і мої батьки працювали, і батьки чоловіка. Тільки один випадок пам’ятаю, довго пробачити не могла.

Внука свекри все ж  побачити зрідка приїжджали, не частіше одного разу на пів року, завжди вітали особисто з днем ​​народження, привіти та подарунки передавали. Віка вже встигла вийти на роботу, але хлопчик в садочку хворів, особливо перший час.

– Нас вже і виписувати повинні були, – згадує Віка, – заметіль була в той день, а з сильним вітром. Нам до лікаря треба. Закутала сина, пішли на зупинку. Транспорт погано ходив, застрягли надовго.

І тут Віка побачила знайому машину батьків Антона. Жінка навіть вийшла на дорогу, рукою махнула й бачила, що її теж помітили. Але не зупинилися.

– І вони впізнали  мене, – розповідає Віка, – самі зателефонували синові та похвалилися, що бачили нас з сином на зупинці.

– І куди потягла дитини в таку погоду, – дорікнула Антону мама, – була потреба в заметіль і вітер тягнутися.

– В поліклініку, мамо, – відповів син, – якби зупинилися і підвезли Віку і свого онука, то знали б про це. Вона ж вам рукою махнула.

– Ми повинні були вгадати, що їй треба? – відповіла мама, – Могла б і зателефонувати, і попросити. Але вона ж горда і самостійна. Чого ще чекати від жінки, яка вважала за краще народити дитину не в шлюбі.

Антон довго не міг відійти від цих слів, але час минув, забулося. Незабаром свекра не стало. Після цього мама якось м’якше стала, але поїзд вже пішов. Тепла між ними не було.

Віка й Антон як і раніше не перебувають у законному, з точки зору офіційних документів, шлюбі. Їх синові вже 7 років. Тепер в лікарню, в школу, на гуртки та інше його возить на машині сама Віка. Машину вони все ж купили та записали її на жінку, а Антон водить старенький автомобіль, що залишився йому від батька.

– Їду якось, – каже Віка, – заметіль мете, відвезла сина до школи, треба було ще до лікаря мені заїхати, оформити все. Дивлюся, на зупинці мама Антона стоїть. Так мені хотілося повз проїхати, зовсім, як вони тоді. Але … не змогла. Погода жахлива, а людина літня.

Віка машину зупинила. Мама Антона, з якою вони не бачилися місяця 4, сіла на переднє сидіння. Було видно, що і вона згадала той випадок кілька років тому.

– Ой, знову, – не змогла стриматися свекруха побачивши  живіт Віки, – так ти що? І вже в декреті? Ну ви даєте. І знову мимо РАЦСу?

Почувши негативну відповідь, жінка помовчала, а потім голосно розплакалася.

– Ну й чорт з вами, – сказала схлипуючи, – живіть, як хочете. Он у сестри двоюрідної син розлучився, а в них троє  діточок було. І у сусідки дочка одна з двома залишилась. Мама-то твоя працює ще? Зрозуміло.

Вони проїхали мовчки до самого будинку мами Антона і тільки вже виходячи з машини жінка сказала:

– Так мені соромно було, коли ти зупинилася. Я вже й відверталася, а ти покликала. Ви заїжджайте самі до мене, а народиш, захочеш на роботу вийти – я буду з дитиною допомагати. Адже не чужі ж ми люди.

– Приїдемо, – пообіцяла Віка, – на вихідних приїдемо.

А свекруха тільки махнула рукою, входячи у свій під’їзд. І дійсно, не чужі ж. А могли бути. Хоч зі штампом, хоч без нього.