Собака зміг зберегти у дитини-інваліда бажання жити
Маленький Миколка радісно йшов через парк, тримаючи маму за руку. Йому тоді було шість, і це був останній день, проведений в дитячому садочку. З вересня йому треба було йти в школу і він думав про це, коли побачив під розлогим кущем сплячого собаку. Коля дуже любив собак. Ні, не просто любив, він їх обожнював. Але мама не дозволяла йому завести цуценя.
– Хто буде за ним доглядати? Адже ти весь час будеш в садку, а потім в школі. А я на роботі.
– А тато не зможе? – несміливо запитав Коля.
– Ти ж знаєш, що тато більше не живе з нами. Він точно не захоче приходити заради твоєї собаки.
Собака була старою. ДУЖЕ старою. Це було видно по її зовсім сивій шерсті і важкому, хриплому диханню.
– Мамо, мамусю! Можна ми віддамо їй мій бутерброд? Я його не з’їв в садку!
Мама подивилася на собаку, на сина і, злегка скривившись, погодилася.
Хлопчик схопив бутерброд, підбіг до собаки, сів навпочіпки і поклав шматок хліба з маслом і ковбасою у її носа. Собака прокинулася. Насилу підняла повіки і побачила його. Коля посунув бутерброд прямо до її носа. Собака була настільки ослаблена, що вже не могла відкусити навіть ковбасу. Але кілька разів лизнула її, а потім зробила те ж саме з рукою дитини. Вона знову закрила очі, щоб більше вже не відкривати їх. Ніколи.
Через три місяці Коля пішов в школу. На першому ж уроці фізкультури він невдало впав з турніка, пошкодивши собі хребет. Реанімація. Травматологія. Інвалідна коляска. Лікарі не стверджували, що дитина ніколи більше не зможе ходити. Але сказали, що шансів на це зовсім мало. І що має відбутися якесь неймовірне чудо, у дитини має з’явитися сильне бажання повернутися до повноцінного життя.
Через тиждень Миколка отримав в подарунок цуценя.
– Тепер у тебе буде друг, – сказала мама, – і ти зможеш весь час бути з ним. Йому потрібно дуже багато гуляти, тому тобі доведеться навчити ходити заново.
Через рік Коля вперше встав на ноги. Через два – зміг ходити з милицями. Через три – з паличкою. Через чотири – самостійно. Він не став спортсменом, але з відмінністю закінчив школу. А ще через 5 років – аспірантом. А ще через 3 – наймолодшим в місті доктором наук.
Ввечері, після отримання докторського ступеня, як завжди, вийшов погуляти з Рексом. Він, такий молодий, але вже відомий 24-річний вчений, йшов по парку, трохи тягнучи ноги (стара травма не могла бути вилікувана повністю).
Поруч з ним на повідку йшов старий собака. Він був ДУЖЕ старим. Це було видно по його зовсім сивій шерсті і важкому, хриплому диханню. Йому залишилося небагато – і він це знав. Але все своє життя він і господар були одним цілим. І кожен день з цих 18 років людина і собака були щасливі разом.