«Смаженої картоплі, можна?» – сором’язливо запитав Міша

Міша був свого роду “зіркою” цього дитячого будинку. За його десять років, його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. Тепер він навіть і не сподівавсязнайти родину. Він уже дорослий, кому він уже тепер потрібен…

Він добре пам’ятає найперший раз коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, красива і від неї пахло цукерками. Вона одягала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко». Вона багато гуляла з ним, він любив слухати її казки на ніч…

Коли Михайликові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе.

– МІша, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато.

– Так, тату, – весело сказав Міша.

– Ми з мамою чекаємо дитинку, вона у мами в животику, – сказав тато.

– Круто, – зрадів хлопчик.

– Так, круто, – сказав, відводячи очі тато.

– Але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.

Михайлик перелякано подивився на тата.

– Це не надовго,  ми тебе через рік заберемо, – сказав тато.

Коли його привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не озирнулися.

Другий раз був через півроку, після повернення. Михайлик сидів у кабінеті директора і слухав, як Любов Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини травма, з ним потрібно бути терплячим.

Нова мама на все ствердно кивала головою. Через місяць Мішу повернули в дитячий будинок.

– Він надто багато їсть, ми його не прогодуємо, – сказала колишня мама.

Міша навіть не плакав, він всього лише попросив у новій мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. На що вона накричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Хлопчик насилу зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.

Втретє його повернули, тому що Міша занадто мовчазний. У четвертий раз з нього не змогли зробити атлета. У п’ятий раз, занадто багато хворіє.

Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика травма на все життя. Михайлик з веселого, цікавого і життєрадісного, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика.

Він навіть не заздрив іншим дітям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, так само, як повертали його.

Одного разу в їх дитбудинку в школі, прорвало каналізацію і всім прийшлось тимчасово ходити в сусідню, районну школу.

У перший же день до Михайлика підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Міша дуже здивувався,  але погодився. Друга звали так само, як і його, Михайлом.

З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, друг Міша проводжав його до дитячого будинку.

Якось раз Міша запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона  смачно нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на самотнього друга свого сина.

– Міша, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити і з ночівлею залишайся, – запропонувала в один вона.

– Справді, можна, – здивовано підняв брови Михайлик.

– Звичайно, – посміхнулася мама друга.

Цими ж вихідними він залишився в друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку бачачи ситуацію, згнітивши серце відпустила Михайлика до друга додому, але вирішила викликати жінку, яка прихистила їх вихованця на розмову.

– Доброго дня, мене звуть Любов Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, – представилася жінка.

-Добрий день, Наталя, мама Міши, друга вашого Михайлика, – посміхнулася відвідувачка.

– Ви знаєте історію життя цього хлопчика? – запитала директор.

– Ні, а що не так? – перелякано запитала Наталя.

– Справа в тому, що у Михайлика дуже жорстока доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний,  не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, – пояснила директор.

– Який жах, бідна дитина, – притиснула руки до обличчя Наталя.

– Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звісно, рада цьому, але я боюся, так як скоро ремонт закінчиться, Міша знову почне ходити в нашу школу і розлука з другом його травмує, – сказала директор, – я не знаю, що з цим робити і як буде краще.

– Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться, я знаю, що мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до друга, – сказала Наталя.

– А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? – з побоюванням запитала директор.

– Ні, я ж сама запропонувала, – сказала Наталя.

Минуло півтора місяці, в дитбудинку в школі зробили ремонт і Міша почав знову ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок.

Через півроку Міша став майже постійно жити вдома у друга і Наталя вирішила оформити над ним опіку.

– Знаєте, я відразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені  тепер здається, що їх завжди було двоє у мене, – сказала вона директору дитячого будинку.

– Міша, а ти сам цього хочеш? – запитала Любов Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті.

– Так, тітка Наталя дуже хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Наталею і Мішою, – сказав хлопчик посміхаючись.

– Це тобі подарунок на день народження, – посміхнувшись, сказала директор.

– У Міші день народження, – зраділа Наталя.

– Завтра, мені завтра одинадцять років буде, – серйозно відповів Михайлик.

– Це прекрасно, а що ти хочеш на день народження? – запитала Наталя у хлопчика.

– Смаженої картоплі, можна? – сором’язливо запитав хлопчик.

– Звісно, я приготую  цілу велику сковорідку, – засміялася Наталя і, взявши хлопчика за руку вийшла з кабінету.

Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Михайлик, нарешті, знайшов свою маму.