– Схоже, це кінець. Мабуть, настав час продавати квартиру, щоб розрахуватися з боргами…

У шлюбі Ніна вже тринадцять років. У них з чоловіком двоє дітей, дівчинка і хлопчик. Діти вже досить великі, молодший син у другому класі, дочка в шостому, але Ніна не працює практично з дня весілля – сидить вдома, займається вихованням дітей і організацією побуту.

Правда, невелику лепту в сімейний бюджет вона вносить: здає свою однокімнатну квартиру. Нерухомість приносить не бозна-які гроші, але за доходом Ніна особливо не женеться. Це ніколи не було її проблемою.

У них в родині завжди гроші заробляв чоловік. У нього свій бізнес і до недавнього часу справи йшли непогано. Надзвичайних доходів не було, але жили непогано. Купили трикімнатну квартиру, замість чоловікової дошлюбної двушки, в якій починали сімейне життя. На море їздили, звозили дітей і в Європу, і в Азію, показали світ. Одягалися, взувалися, радували подарунками батьків – в загальному, особливо не економили.

Але останні півтора-два роки бізнес, на жаль, став здавати позиції. Спочатку поступово і начебто непомітно, але останні пів року вже навіть далекій від справ Ніні зрозуміло, що корабель іде на дно. Вона ще на початку літа вмовляла чоловіка закрити все й не мучитися, але чоловік не погоджувався ні в яку.

– Закрити бізнес – і чим тоді займатися? Йти працювати «на дядю»? Ну вже ні! – заявив чоловік.

Робота «на дядю» завжди представлялася йому гірше каторги. До Нового року чоловік ще намагався якось справитись, у вересні провів акцію немислимою щедрості, привернув клієнтів надзвичайно дешевими, в порівнянні з конкурентами, послугами. Люди на  до нього пішли, заплатили гроші, за допомогою яких навіть вдалося залатати найтерміновіші діри.

На якийсь час здалося, що вирулює, але ні. Час минув і треба знову платити зарплати, оренду, а найголовніше, виконувати зобов’язання перед клієнтами. Або повертати гроші. А грошей більше немає. Продавати в бізнесі нічого, приміщення взято в оренду, що проблеми не вирішить.

– Схоже, це кінець, – засмучено заявив чоловік Ніні. – Власники приміщення виселяють нас за борги, клієнти готують колективний позов до суду. Мабуть, настав час продавати однушку, щоб розрахуватися з боргами …

Найдивовижніше, чоловік Ніни навіть думки не припускає, що однокімнатна квартира належить дружині, а вона може і відмовитися від продажу.

– Я не хочу нічого продавати! – сердиться Ніна. – Я йому говорила, що так буде, попереджала! Я знала все це ще влітку. Треба було закривати все тоді і йти нормально працювати. Так, в офіс, на дядька, ну і що? Вся країна так працює! Ніхто не помер! Але він і слухати про це не хотів …

 

Як вважаєте, має Ніна моральне право відмовитися зараз продавати свою квартиру, щоб вирішити «проблеми чоловіка»? Адже він, коли добре заробляв, ресурси на твоє – моє не ділив, все ніс у родину. Маргарита не працювала тринадцять років, при цьому копійки не рахувала, їздила по морях і країнам,  ростила дітей і не  турбувалася про завтрашній день.  Тепер, коли у чоловіка настала  чорна  смуга, непогано  було б і допомогти. І не тільки добрим словом. В неї ж така можливість є …

Або ну його, горе-бізнесмена, нехай вибирається тепер сам, як знає, адже йому говорили? На дядю він не хотів працювати, ще чого. Ну і нехай тепер живе, як знає. Розлучитися з ним швидше, та й по всьому. Ніна повинна думати про дітей, їх  ще ростити та виховувати. А   не мужика виручати, продаючи дошлюбну власність …