Щоб приховати хто він насправді, мій чоловік змінив ім’я. Мій жахливий сон став реальністю…

Коли я вчилася в сьомому класі, мій тато отримав підвищення. З маленького містечка ми переїхали в обласний центр. Батьки продали нашу квартиру, витратили всі свої заощадження і купили тут трикімнатну. Мене перевели в нову школу, яка була недалеко від дому.

Я  важко переживала наш переїзд та розлуку зі своїми друзями. Важко було вливатися в новий, уже сформований колектив. Найбільшим шоком на новому місці для мене стала шкільна їдальня. Кухарка, дама невизначеного віку, великою залізною ложкою зважувала пюре прямо на вагах, а потім згрібала його в тарілку і ставила на роздачу. Котлета, яка впала на підлогу, з покер-фейсом піднімалася і клалася назад в тарілку. Розсип столових приборів на підносі, на яких чітко виднілися відбитки її пальців, фу. Саме тоді я навчилася брати з собою в школу бутерброд, або сидіти весь день голодною.

У кухарки був син, він навчався тоді у дев’ятому класі. І варто було йому з’явитися в їдальні, як лунав радісний крик:

– Інокентій! Швидше ходи, я тебе погодую!

Над Інокентієм сміялася вся школа. Худенький, в окулярах, говорили, що з п’ятого класу він ходив в школу в одному і тому ж одязі. Я чула, що спочатку йому штани та кофти підгинали, потім він носив як є, а в 9 класі рукав його кофти закінчувався сантиметрів за 10 до зап’ястя. Подейкували, що всім недругам Інокентія його мати-кухарка плювала в суп і в розведений яблучний сік. Тому сміялися над ним за очі.

Він пішов зі школи після 9, разом з ним звільнилася зі шкільної їдальні і його мати, а я закінчила там 10-11 класи й поїхала в столицю на навчання. Про цього Інокентія я і думати забула, але кухарка назавжди закарбувалася в моїй пам’яті. Огрядна жінка, з жирним волоссям і товстими пальцями. Вона довгий час була героїнею моїх нічних кошмарів.

У Києві я знайшла роботу, не стала повертатися додому після інституту. Там  я познайомилася з Дмитром. Ми зняли квартиру і стали жити разом. Завдяки щасливому випадку, ми з ним були з одного міста і навіть вчилися в одній школі. Але я його в упор не пам’ятала. Ми розписалися, не ставши влаштовувати балагану з нашого свята. Потім взяли іпотеку і кредит на машину. Я завагітніла і пішла в декрет.

Мої батьки часто до нас приїжджали, а сім’я Діми йому навіть не дзвонила. Як розповідав чоловік, його мати знову вийшла заміж і народила дитину, коли самому Дімі було 17. Пару місяців назад кампанія, де працював Діма, збанкрутувала і мій чоловік залишився без роботи. Він вирішив продати квартиру, погасити іпотеку і повернутися в рідне місто. Я ледь його вмовила не чіпати житло. Здати та переїхати – теж хороший варіант.

Так ми й зробили. Столичну квартиру здали. Жити стали у моїх батьків, дочку влаштували в садок, самі знайшли роботу. І тоді-то і відбулося моє знайомство зі свекрухою – нас запросили в гості на чай з пирогами. Діма упирався як міг – не хотів йти. Але я його присоромила і він погодився сходити до матері в гості.

Я зайшла в похмуру квартиру. Розруха, облізлі шпалери, якісь дерев’яні ящики. Серед цієї пишноти – 16-річна густо нафарбована дівчина, яка скривилася побачивши нас. А головне –  та сама шкільна кухарка на кухні!

– Інокентій! Дорогий мій, що ж ти так довго не приїжджав! А це хто у нас? Чия така маленька гарненька дівчинка, а? Така солоденька, що я зараз її з’їм! – все той самий противний голос, пригрозивши поїданням, довів мою дочку до істерики.

Я обняла дитину і почала її заспокоювати.

– Мамо, я – Діма! Запам’ятай вже! – невдоволено буркнув чоловік.

І тут до мене дійшов весь жах ситуації. Той самий Інокентій став моїм чоловіком, а кухарка зі шкільної їдальні – моя свекруха. Я заспокоїла доньку. Свекруха почала чистити для неї яблуко. В процесі чистки, по стіні повз тарган. Свекруха прихлопнула його долонею, і, як ні в чому не бувало, почала чистити яблуко далі. А почистивши, відразу вручила його дитині.

Я схопила дочку і кулею вилетіла з квартири, мене всю трясло від відрази та від усвідомлення того, хто дістався мені в родичі. Чоловік кинувся мене наздоганяти. Я йшла додому  і ревіла, притискаючи до себе дитину. А Діма – Інокентій виправдовувався.

– Вероніка! Я не хотів туди йти! Ти сама наполягла! Мама … вона завжди така була. Спеціально до школи влаштувалася, щоб поруч зі мною бути. Я поки вчився, думав що звихнуся від сорому. Я тебе пам’ятаю, ти тоді в сьомому класі вчилася, пробігала по коридору на перерві та в мене врізалася. Я тобі руку простягнув, щоб допомогти піднятися. А ти скривилася. А потім я тебе в Києві зустрів. Ім’я поміняв, щоб з тобою нормально познайомитися. Вона хороша, просто трохи … не бридлива. Не мовчи, скажи хоч що-небудь!

Я йшла, нічого не відповідаючи. Я не хочу, щоб мене пов’язувало хоч щось з цією жінкою. Просто не хочу. Якби я раніше знала, хто саме є Дімі – Інокентію матір’ю, я б і близько до нього не підійшла. Вона з самої школи викликає у мене огиду.

Добравшись до дому, я попросила чоловіка зібрати речі. Сказала, що хочу розібратися в собі і нам треба пожити окремо. Він пішов.

Мама каже що я ненормальна. Що неважливо, хто виховав Діму, а важливо, ким він є зараз. А мій вчинок виглядає так, що як тільки у Діми почалися труднощі, я почала бігти з корабля. А я інакше не можу, як би це не виглядало з боку. Я не хочу, щоб ця жінка була бабусею моєї дочки. Не хочу, щоб колишні однокласниці показували на мене пальцем і сміялися, що я вийшла заміж за шкільне посміховисько, сина кухарки.

Виходить, чоловік мене обдурив, якщо він навіть ім’я змінив, щоб видати себе за іншу людину. А у шлюбу, побудованого на обмані, немає майбутнього. Мало того, свекруха ще подзвонила і сказала що хоче ближче познайомитися з онукою! Як їй пояснити, що я не хочу з нею мати нічого спільного? Як? Натяків вона не розуміє.

Не розумію, як взагалі таке могло зі мною статися?