-Що тебе не влаштовує? Мама жодного слова поганого не сказала нам. Чим нам погано живеться?

Оля заміжня вже 10 років. І чоловіка свого любить, і син 8 років є. З роботою в них все добре: заробляють Оля та її чоловік Сергій за нинішніми мірками дуже навіть добре. Жити б, та радіти. Але не виходить особливо.

– Тобі все не догодиш, – з легкою заздрістю дорікають Олі приятельки, – ну так, тобі самій в дитинстві не сильно пощастило, але заміж ти вийшла добре, вважай, вони – твоя сім’я. Мама твого Сергія тепер на пенсії, за сином є нагляд, не конфліктуєте ви. Краще народжуй вже другого, не затягуй, раз є матеріальна можливість і є куди.

Матеріальна можливість є. І дві машини. І в відпустки літають влітку, а іноді й серед зими, і одягаються непогано, і харчуються ситно і різноманітно. А ось з тим, що їй є, куди народжувати другу дитину Ольга посперечалася б, та не всі розуміють.

– Ну не можу я так більше, – зізнається вона своїй рідній тітці, єдиній близькій людині, яка залишилася у неї з кровної рідні, – там все не моє. Лариса Семенівна вона дуже хороша, але не хочу я ні зайвих очей, ні зайвих вух. Та й так розсудити: життя складна штука, сьогодні зможемо, а завтра я куди?

Оля вже залишалася фактично на вулиці, коли рідна мама практично сама себе загнала в могилу, а оскільки власного житла в Оліної мами не було, то в 11 років дівчина опинилась на вулиці. Прихистила тоді Олю тітка. В однокімнатній квартирі, де ріс ще й рідний син – двоюрідний брат Олі.

Дівчина закінчила інститут і майже відразу вийшла заміж за Сергія. Ні, не з розрахунку, вони довго зустрічалися. І перший час Оля була задоволена життям з мамою Сергія: трійка, у них окрема шикарна кімната, потім Лариса Семенівна перебралася до просторої вітальні, поступившись свою маленьку спальнею новонародженому онукові.

– Гроші в ремонт вкладаємо, – перераховує Оля, – подорожуємо, відкладаємо. А навіщо? На початковий внесок за свою двушку у нас і так вже є. А якщо економити трохи, скоротити витрати, причому безболісно цілком, то і ще половину вартості накопичити можна. А решта в кредит, який і погаситься за лічені роки. Машину, знову ж таки, одну можна спокійно продати. І у відпустку їздити влітку тільки.

Тільки Оля прораховує все марно: Сергій нічого міняти в житті не хоче. У перші роки шлюбу він був проти знімання житла з маленькою дитиною та однією зарплатою, все боявся, що не витягне один. А тепер і дохід виріс, і син. Тільки чоловік Олі все одно проти.

– Що тебе не влаштовує? – каже Сергій дружині, – Мама жодного слова поганого не сказала нам. Чим нам погано живеться? Купуємо все, що хочемо, світ подивилися. З іпотекою так не розженешся. Та й навіщо іпотека? Я один-єдиний син. Все і так моє. Буде. Потім.

– Твоє, – заперечує Оля, – але не моє. Якщо щось трапиться між нами, куди мені йти? На вулицю? Або син виросте, одружиться, а я буду вже і зі свекрухою, і з невісткою одну кухню ділити? Так, у нас з твоєю мамою хороші відносини. І вона навіть перед тобою за мене завжди заступається. Але я не хочу, розумієш, не хочу, щоб їй доводилося заступатися. Я хочу жити так, щоб вона не чула наших сварок, наших розмов. Я весь час живу з оглядкою і я втомилася. Нехай економити доведеться, але це буде вже щось моє. Я буду відчувати себе впевненіше. Ти другого народити агітуєш? А я боюсь.

–  Ну, – морщиться чоловік, а потім обіймає Олю, намагаючись перевести розмову на жарт, – знайшла відмовки. Нікуди я від тебе не подінуся. Не залишишся ти на вулиці. Але і маму ми як залишимо? Вона ж збожеволіє, якщо ми підемо. А ти могла б просто сваритися зі мною тихіше. А то грім і блискавка кожен раз.

– А я не хочу аналізувати, як я сварюся, – не витримує Оля, – не хочу озиратися чи достатньо я тихо висловлюю тобі претензії. Я не хочу думати, чи чує мене в цей момент хтось. А квартиру можна взяти поблизу, я до цього району звикла вже. Але свою. Або … Нікуди не будемо йти, нічого не купуватимемо. Раз і так все є. Тільки частку оформляйте.

–  Яку?

– Як яку? На мене і на нашого сина. І далі сидимо на попі рівно.

– Як я мамі таке запропоную, – ображається Сергій, – це ж її житло. Вона ж господиня. Як я скажу їй таке?

– Ось і я про це, – каже Оля, – вона господиня, а мені так жити незатишно.

– Ну купіть квартиру, а живіть з мамою, – радить Олі тітка, – і в тебе буде власність, і будеш почувати себе впевненіше.

Але Оля і так не хоче: вона мріє піти. Нехай доведеться жити гірше, нехай доведеться собі відмовляти в зайвих ганчірках і дорогих продуктах, зате сама собі господиня. І жити не озираючись на те, чи чує хтось її з чоловіком розмови, чи ні. І щоб ніколи ніхто не зміг вимовити неприємні слова: «Як я мамі таке запропоную, це ж її житло. Вона ж господиня».