– Ще раз прийдеш пізніше восьмої вечора, додому не пущу! – пригрозила мама, забувши, що я не маленька, і дім не її. З мого боку було величезною помилкою пустити маму на постій до себе додому! Треба було пам’ятати, що люди не змінюються, і тільки на якийсь час прикидаються, ніби вони тепер інші.
Маю дуже авторитарну маму. Все дитинство вона мене жорстко контролювала. Не давала мені вибрати, що поїсти і що одягтися. Ретельно стежила за моїм колом спілкування і якщо хтось їй не подобався, то забороняла спілкуватися.
Також мені не можна було запізнюватись додому. Якщо я довго розмовляла з однокласницями або з приятельками з гуртків після закінчення занять, то вдома на мене чекала прочухана з криками або навіть з ляпасами.
Мовляв, я собі місця не знаходила, боялася, що з тобою щось трапилося, а ти, така собі, віддала перевагу моєму спокою балаканину з подружками. Хоча мова йшла всього про п’ятнадцять-двадцять хвилин запізнення.
І я маму завжди попереджала, що затримаюсь. Так, звітувати про переміщення теж було моїм обов’язком. Але ні, моїх звітів мало. Логіки у маминій поведінці немає, але тоді я про це не думала.
Тим не менш, я, як не дивно, товариською дитиною, все одно продовжувала затримуватися після занять заради розмов з приятельками. І одного разу мама вигадала нове покарання.
Якось я повернулася, але не змогла відчинити двері. До речі, з її внутрішнього боку був хитрий замок з ланцюжком, який зовні не відкриєш. Мама тоді скористалася саме ним.
Коли через двері попросила мене впустити, мама відповіла, щоб я йшла туди, звідки прийшла. Я тоді довго плакала, кричала, обіцяла все на світі – словом, принижувалася, аби опинитись у рідних стінах. І так повторювалося кілька разів. Якоїсь миті я зрозуміла, що краще обмежу свої соціальні контакти. Але повністю зламати мене мамі не вдалось.
Як тільки мені виповнилося вісімнадцять, я буквально втекла від її контролю та маніпуляцій на навчання до іншого міста. Ми тоді міцно посварилися і навіть не спілкувалися кілька років. Але далі в голові у мами наче щось перемкнуло. Вона перша запропонувала помиритись, і я погодилася, але вже на своїх умовах: ніякого контролю.
Згодом я повернулася до рідних країв, оскільки там і робота знайшлася, і оренда житла дешевша. Так, хоч ми з мамою і відновили спілкування, але жити я віддала перевагу окремо – так, про всяк випадок.
Ось тільки ці кілька років мирного спілкування з мамою притупили мою пильність. І коли вона затіяла у себе в квартирі капітальний ремонт, я без довгих вагань пустила її пожити до себе на цей час.
Ремонт справді давно напрошувався у всіх приміщеннях. А оскільки це однокімнатна квартира, сховатися від пилу і сміття мамі було ніде. “Куди їй ще йти, якщо не до мене?” – думала тоді я.
Спочатку життя з мамою під одним дахом мене не напружувало. Мама або освоювалася, або щосили тримала себе в руках.
Через деякий час у мами ці самі сили вичерпалися, і вона дала волю своїй командирській натурі.
То купить якусь серветку, то предмети переставить на свій смак. А далі у мами зовсім заїхали колеса за ролики.
Вона почала вимагати, щоб після роботи я одразу йшла додому, і у вихідні теж особливо ніде не затримувалася. Типу їй так спокійніше. І взагалі нічого хитатися де не потрапивши. Словом, все як у дитинстві.
Ось тільки я вже не маленька, а тому не зобов’язана слухати маму, чим займаюся. Хочу зустрітися з подругами – зустрічаюся з ними, хочу піти на побачення – йду на побачення.
Зрозуміло, я не можу зовсім не брати до уваги тривоги мами. І зазвичай повідомляю, що у мене на вечір плани, і я повернуся пізно. Але танцювати під її дудку і відмовлятися від них – це вже вибачте!
Тільки мама чомусь не бажає згадувати, що я доросла жінка. І з кожним разом все голосніше і голосніше скандалить через моє небажання ставати самітницею і її ручним звірятком на додачу. Позавчора вона взагалі згадала свою фірмову маніпуляцію:
– Ще раз прийдеш пізніше восьмої вечора: додому не пущу!
– Цікаво, як ти це зробиш? Тут немає твого улюбленого замку з ланцюгом, – посміхнулася я, показавши, що мені її погрози не страшні.
– Викликаю майстра, і він все зробить, – відповіла мама.
-А нічого, що це не твій дім? – злісно запитала я.
– Але й не твій теж, – парирувала вона.
– Договір оренди складено на моє ім’я. З погляду закону ти, вважай, стороння людина, – почала я на пальцях пояснювати мамі, чому не варто викликати слюсаря і замикатися зсередини.
А потім я розповіла їй про наслідки таких дій. І ні, це будуть зовсім не благання та обіцянки зректися своїх інтересів, а дзвінок господареві квартири або одразу дільничному.
Мама обурилася мого тону і спробувала пробудити в мені почуття провини. Але мені не було соромно. Якщо вона дозволяє собі брудний шантаж, то і я можу відплатити тим самим.
Під кінець мама видала, що якщо я така жорстока, то вона повернеться до себе, до клубів будівельного пилу, від якого обов’язково розболіється.
Я не стала зупиняти її, оскільки порядком втомилася від щоденних істерик і спроб продавити мене. Неважливо, що про мене подумають. Нехай я тричі буду поганою дочкою. Натомість нерви цілішими будуть. До того ж маму ніхто за язик не тягнув!