Сестра категорично відмовляється робити хатню роботу. Бабуся вирішила її за це провчити

Все моє життя моєю найкращою подругою була моя двоюрідна сестра. Хоч ми й зовсім різні, але нашу дружбу  ми пронесемо через все життя.

Мене з дитинства активно вчили готувати та підтримувати затишок в домі. Я вмію шити, в’язати, вишивати. Обід із трьох страв легко приготується за годину, вдома завжди така чистота, що можна навіть їсти з підлоги. Чоловік досі радіє, що йому дістався такий скарб. А його мама, всупереч всім стереотипам, прийняла мене наче рідну, частенько просить у мене рецепти та нахвалює перед своїми подругами.

А ось моя двоюрідна сестра виросла в одній квартирі зі своєю мамою і нашою бабусею. Причому, скільки я себе пам’ятаю, там все по дому робила бабуся. Я жодного разу не застала Інну на кухні або з віником в руках. Сестра так і виросла, взагалі до ведення домашнього господарства непристосованою.

Якось раз вона до мене забігла і побачила йоржик в унітазі, чому дуже здивувалася. А коли я їй пояснила, що буду його чистити – обличчя Інни витягнулося:

– А унітаз що, чистити треба?

Цей випадок досить красномовно ілюструє хазяйновитість моєї сестри. Попри те, що ми такі різні, ми дружимо. Раніше – між собою,  а тепер – сім’ями. Я знаю, що завжди можу на неї покластися. Вона знає, що я віддам їй останню сорочку, якщо знадобиться. Інна дійсно дуже хороша: займається волонтерством, ніколи не пройде повз чужу біду. Вона любляча дружина, прекрасна мама, успішний комерційний директор провідної компанії.

Але, на думку бабусі, все це не має значення: головне, що Інна – ганьба роду жіночого. Коли сестра вступила до інституту, аж тоді   тітка і бабуся прочухалися: хто ж їх безруку принцесу заміж покличе, якщо вона навіть яєчню посмажити не вміє. Але було пізно: Інна заявила, що ніколи в житті не візьме в руки ганчірку та сковорідку.

Через це почалось протистояння: Інну після навчання намагалися змусити зварити суп і помити підлогу – сестра з’їхала: знайшла підробіток і перебралася до однокурсниці. На третьому курсі Інна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Два роки вони зустрічалися, потім з’їхалися.

Чоловік був в курсі повної відсутності в Інни кулінарного таланту та проблем з усіма іншими домашніми справами, але його це не збентежило. Вони все одно одружилися. Минув деякий час, тітка і бабуся на чоловіка Інни готові молитися: прихистив білоручками, лиш тільки б не кинув.

А щоб не кинув, вони почали насідати з новою силою: жінка зобов’язана готувати, повинна драїти підлоги та унітази, намивати сковорідки. І моя сестра, у що б то не стало, зобов’язана цьому навчитися. Добре, що сестрі з чоловіком пощастило: спочатку чистоту в їхній квартирі підтримував він, потім – найнята помічниця по господарству. Майже всіх все влаштовує. Мені на побутові навички сестри фіолетово. Вона працює нарівні зі своїм чоловіком, вони пристойно заробляють і можуть собі дозволити хатню робітницю. Так чому б і ні?

У моїй родині побут на мені – чоловік працює більше, зарплата у нього, відповідно, вища. І додому я повертаюся набагато раніше. Але у бабусі, останнім часом, швидке розлучення Інни стало нав’язливою ідеєю. Ось кине її чоловік за невміння варити борщ і все. «А де вона ще такого дурня знайде?» (С) бабуся.

І в хід пішов шантаж спадщиною. Бабуся розсудила так: квартира, в якій вони живуть з моєї тіткою, дістанеться її дочкам. А ось другу квартиру, яка бабусі перепала волею щасливого випадку, вона відпише мені. А Інні – фігу, якщо, звісно, вона не візьметься за розум і не навчиться належним жінці обов’язкам. Хоча набагато логічніше було б залишити житло саме Інні, якщо керуватися бабусиними міркуваннями, що сестру все одно кинуть.

Сестра, почувши озвучені вимоги, покрутила пальцем біля скроні. Навіть заради спадщини вона не готова змінювати свої звички. Бабусю вона послала. М’яко, але рішуче.

За адресою, куди її відправила внучка-білоручка, бабуля йти відмовилася, і викликала мене на «серйозну» розмову: друга квартира буде моєю.  Я відмовлятися не стала. Ми сходили до нотаріуса, все оформили, я отримала виписку, що тепер я – власниця. Гроші з оренди, як і раніше, йдуть бабусі.

Одного бабуся не знає: потім, сподіваюся, що це відбудеться якомога пізніше, коли бабусі не стане, я продам квартиру і поділю гроші навпіл. І обов’язково віддам сестрі її половину. Інна, коли я їй про це сказала, ледь не розплакалася. Сказала, що вона вчинила б так само. І я їй вірю.

Ну і нехай вона не може зварити макарони. Нехай не знає, з якого боку тримати порохотяг. Зате  Інна – просто надзвичайно хороша людина. А це набагато важливіше, ніж смачний суп на плиті та чиста підлога у квартирі.