Сергій був альфонсом, він кидав своїх жінок і забирав в них все і навіть не думав, що бумеранг його наздожене
«Мене повели з сім’ї, — думав Сергій. — забрали справу всього мого життя, наклали купу боргів і… виставили надвір».
Він не розумів, як таке могло статися. Не з кимось, а саме з ним. Він не міг пояснити причини того, що сталося. Пробував. Напружував усі свої розумові здібності. Безрезультатно. Відповіді на поставлені запитання не було. А значна, але даремно проведена розумова робота, мало того, що забрала останні фізичні та душевні сили, але до того ж ще більше зіпсувала настрій.
«Чому? Як? Що я зробив не так? Може, мені наврочили? – думав він і… не знаходив відповіді. — Та цього просто не могло статися! Не повинно було! Принаймні не зі мною! З ким завгодно, тільки не зі мною. Зі мною ні. Зі мною таке не можна робити. Тому що це нелюдяно. Я такого не заслужив».
Сергій, звичайно ж, розумів, що він не ангел, і за своє недовге сорокарічне життя вже багато пакостей встиг зробити людям.
«Але, по-перше, – міркував він, – це було давно! І з того часу я став іншою людиною. Я вже років десять, а може, й більше не роблю гидот людям. Не наживаюсь на їхньому горі. А по-друге, навіть я, коли наважувався на чергове злодіяння, не дозволяв собі таке! Тож за що доля так немилосердно обійшлася зі мною? За що?”
Сергій йшов вулицею, нікого й нічого навколо не помічаючи, і гіркі сльози текли по його обличчю.
“Куди мені йти? – думав він. — Кому я потрібний? В мене нічого немає. Вероніка забрала у мене все: кохання, бізнес, сім’ю та віру в людей. І що тепер зі мною буде, не відомо. Я весь у боргах».
Згадавши про Вероніка та борги, Сергій застогнав.
«Зрозуміло одне, — думав він, — Вероніка — не жінка. Це точно. Будь-хто, але тільки не жінка. Бо жінки не бувають такими. Я вже знаю. Вона взагалі не людина. Машина! Чарівна, холоднокровна та безжальна машина. В яку неможливо не закохатися! І яка надіслана на Землю, щоб руйнувати життя чоловіків. У тому числі й моє».
– Стійте! – почув Сергій жіночий голос і відчув, як хтось схопив його за руку. – Червоне світло. Не бачите?
Сергій отямився від своїх думок і озирнувся. Він зрозумів, що його зупинили на пішохідному переході, а мимо проносяться машини.
«Навіщо вона мене зупинила? — подумав Сергій, дивлячись на непоказну жінку, яка тримала його за руку. — Краще було б закінчити все прямо зараз. Один крок на червоний сигнал світлофора… і кінець моїм мукам».
— Так не можна, Сергію Юрійовичу, — сказала жінка, відпускаючи його руку. — Вам ще жити та жити. І такий фінал для Вас був би надто простим. Ви заслуговуєте на більше.
“Ми знайомі? — думав Сергій, пильно вдивляючись у жінку. — Безперечно, я її десь бачив. Тільки де? Ах. Хіба я можу пам’ятати всіх жінок, яких колись обдурив!»
– Хто ви? — спитав він.
— Ви не впізнаєте мене, Сергію Юрійовичу? – здивувалася жінка.
— Ні, — нервово відповів Сергій, гидливо роздивляючись жінку. — Але… Спасибі, що мене зупинили.
Загорів зелений сигнал світлофора.
— Я Катя, — сказала жінка, коли вони разом із Сергієм почали переходити на інший бік вулиці. – Пам’ятаєте мене?
– Катя? — Сергій здивовано подивився на жінку.
— Одинадцять років тому. Ми зустрічались. Невже забули? А казали, що любите.
«Точно! – подумав Сергій. – Вона. Тільки дуже погано виглядає. Ось до чого приводять жінку розставання зі мною».
– Катерино? — у голосі Сергія чулося здивування. – Ти? Тобто… Ви!
Вони перейшли вулицю і стояли, з цікавістю роздивляючись один одного.
– Я, – відповіла Катя. – А тут недалеко мій будинок, – вона показала рукою у бік свого будинку. — Десять хвилин не поспішаючи. Не хочете зайти в гості?
«Іти мені все одно нікуди, — подумав Сергій, — то чому б і не зайти. Може, вона мені чимось допоможе? Чому ні? Вона – добра жінка. Вона – не Вероніка».
– А вам буде зручно? — спитав він. — Я в тому сенсі, що… Після всього, що було між нами і… як усе сумно закінчилося…
— Це було давно, — лагідно сказала Катя. — До того ж, сумно все закінчилося тільки для мене, а не для Вас. Ходімо, Сергію Юрійовичу. Погода погана. Холодно. А вдома в мене тепло. Втім, якщо не хочете, я не змушую.
— Хочу, — швидко зрозумів Сергій.
“Можливо це доля? – подумав він. – Дає мені ще один шанс. Тим більше, що йти мені все одно нікуди. В мене навіть грошей немає. Одні борги. А в неї тепло».
— От і правильно, — радісно сказала Катя. — Нам у той бік. Ходімо. А дорогою Ви мені розповісте, як ви, що ви. А я про себе розповім.
Хвилину, може, трохи більше, вони йшли мовчки.
— Вас одразу і… не впізнати, — першим порушив мовчання Сергій.
«Що зробило з нею життя? – думав він. – Що сталося з нею? Вона виглядає років на… А їй тільки… сорок три».
– Погано виглядаю, так? — сумно посміхаючись, спитала Катя.
— Ні, але, — сказав Сергій і знизав плечима. — Ви, мабуть, із роботи зараз. І сильно втомилися, так?
– Ні, – весело відповіла Катя. – Не з роботи. А так… Я останнім часом просто багато гуляю вулицями.
— Втомили прогулянки, га? — Сергій намагався бути лагідним та ніжним. — Тож так виглядаєте?
– Та ні, що Ви, – Катя засміялася, – прогулянки тут ні до чого. Просто я раніше часу зів’яла.
– Ну що ви.
— А мені всього сорок, — сказала Катя і жалібно посміхнулася.
– Як сорок?
— Так, Сергію Юрійовичу, я молодша за Вас на три роки. А ви забули?
– Ні. Що ви. Я пам’ятаю. Але…
«Чому вона так погано виглядає? – думав Сергій. — У сорок років! Не можна так себе запускати».
— Чому я так погано виглядаю? – запитала Катя. — Це вас цікавить?
– Так, – відповів Сергій. — Тобто… Я хотів сказати, що…
— Тому що відколи ми розлучилися, Сергію Юрійовичу, у моєму житті було тільки погане, — відповіла Катя. — І як інакше я можу виглядати?
– Погане?
– Ви забули? – здивувалася Катя. — Одинадцять років тому Ви увійшли до мого життя. Сказали, що любите. І я закохалася у вас. Думала, що ми станемо чоловіком та дружиною. Що ми матимемо сім’ю, дітей. Я вам вірила. Я нікому не вірила так, як Вам. А в результаті, ви та ваша спільниця залишили мене ні з чим. Її звуть Жанною, якщо мені пам’ять не зраджує?
— У вас гарна пам’ять, Катерино, — сказав Сергій. — І якщо я в чомусь винен перед Вами, то… вибачте мені. І повірте, що… життя вчинило зі мною жорстокіше, ніж я з Вами.
Катя посміхнулася.
— Коли ми розлучилися, — сказала вона, — я ще довгий час розплачувалася з вашими боргами, Сергію Юрійовичу. Ви казали, що вам загрожує небезпека. І я продала квартиру, дачу, машину. А потім я дізналася, що все моє стало вашим. Пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, — тихо відповів Сергій. – Я все пам’ятаю.
«Так само я вчинив не тільки з Вами, — думав Сергій. — До вас були інші. Ах, молодість, молодість.
— Але ж Ви самі винні, Катерино, — суворо сказав Сергій.
– Я?
– Звичайно, ви. Хто ще?
– Чому?
— Ви були надто довірливими, Катерино, — сказав Сергій. — А в наші часи це недозволена розкіш.
– Ви маєте рацію. Але я вас любила!
«Мене багато хто любив, — подумав Сергій, — не лише Ви».
— На вашому коханні і було все побудовано, — радісно сказав Сергій. – Саме так і працює ця схема. Жінка закохується в чоловіка і…
— І готова заради нього на все, — зітхнувши, сумно погодилася Катя.
— І якби не я, то вашою довірливістю скористався б хтось інший, — продовжував Сергій. — Можливо, він був би ще мерзеннішою людиною, ніж я. Зі мною вам ще пощастило. Ви не стали моєю дружиною, ми не мали дітей. А уявляєте, якби це все було?
— Не уявляю, — відповіла Катя.
– А я дуже добре уявляю, – сказав Сергій. — Тому що зі мною саме так і вчинили. Ви ж пам’ятаєте Жанну?
– Ще б! Як таке забути!
— Отож, — вів далі Сергій. — Коли ми з Жанною хитрістю позбавили вас всього, тоді тільки вона погодилася стати моєю дружиною.
– І Жанна Вас покинула?
– Не вона, ні! – відповів Сергій. — Мене покинула інша. А від Жанни я сам пішов. До Вероніки. Боже, як я любив цю жінку. Я був готовий заради неї на все. І в результаті вона вчинила зі мною так само, як я колись вчинив з Вами, Катерино.
“І з багатьма іншими, – подумав він, – хто був до вас”.
— Заради Вероніки я забув і про Жанну, і про нашого з нею сина, — сумно сказав Сергій.
— І чим все закінчилося? – Запитала Катя.
— Все, що я мав, цілком і повністю перебуває тепер у руках Вероніки, — відповів Сергій. — А я опинився надворі. І в мене ще купа боргів.
— А ваша дружина? Ваша дитина?
— Жанна змушена була поїхати разом із нашим сином у наше з нею рідне місто, — відповів Сергій.
– Скільки синові років?
– Вісімнадцять, – відповів Сергій. — Коли ми зустрічалися з вами, Катерино, йому було сім. Ви, звичайно, про це не знали. Але ми з Жанною все робили лише заради нього.
— Ви обманювали мене заради щастя свого сина?
«Чому тільки Вас? – подумав Сергій. — Були й інші.
— Ми дуже хотіли, щоб він мав усе, як інші діти. Ми взагалі багато чого хотіли від життя. Але у нашому маленькому рідному місті це було неможливо. І тоді ми придумали, що можна приїхати у велике місто і знайти тут якусь жінку, яка все нам і влаштує.
– І знайшли мене?
«Знову вона все про себе і про себе, — подумав Сергій. – Звідки в ній такий егоїзм? Можна подумати, що вона єдина у світі».
– Знайшли! — радісно вигукнув Сергій, але відразу одумався. — Нічого, що я зараз з вами такий відвертий, Катерино?
– Нічого нічого. Адже це було давно. Ви продовжуйте, Сергію Юрійовичу. Я уважно слухаю.
— Жанна сказала, що я дуже подобаюсь жінкам, — продовжував свою сповідь Сергій. — І не використати це було б непростимо. Жанна сказала, що наша дитина не зрозуміє нас, коли виросте.
Син, звичайно, спитає, чому в одних дітей є все, а в нього нічого немає. І що ми йому скажемо? А завдяки, у тому числі і вам, ми отримали все, що мріяли. І донедавна я почував себе щасливою людиною.
– Ми прийшли, – сказала Катя. — Ось мій дім.
«Шикарний будинок! — захоплено подумав Сергій. — Життя безперечно любить мене. А що? З Жанною ми розлучилися. І мені тепер нічого не заважає стати чоловіком Катерини. Вона, звичайно, не Вероніка, але… З її допомогою я зможу розрахуватися з боргами та повернутися до нормального життя».
Увійшовши до ліфта, Сергій подивився на себе в дзеркало.
«Ну до чого ж я красивий, — думав він, — який прекрасний. Навіть у такі трагічні хвилини свого життя. Таких, як я, у природі дуже і дуже небагато. І що дивного в тому, що жінки втрачають голови і готові заради мене на все? Нічого дивного. Так і має бути. Заради кого їм ще й втрачати свої голови, як не заради мене?»
— Проходьте, Сергію Юрійовичу, — сказала Катя, відчинивши двері своєї квартири.
«Шикарно, — думав Сергій, увійшовши до передпокою і озираючись на всі боки. — А вона, — він подивився на Катю, — не красуня, звичайно, але… цілком заслуговує на кохання. Вона ж так довго цього чекала, так довго терпіла. Ну? Що дивишся на мене? Усміхається!
Ой, жінки, жінки. Ну як з вами не перетворитися на розважливого негідника. Ви самі штовхаєте мене на це. Дивиться вона. Око відвести не може. Що? Мабуть, і не віриш, що таке можливо? Думаєш, що таке лише у казці буває? А ось і ні. І в житті таких непоказних жінок, як ти, це теж відбувається. Щоправда, не з кожною. Але тобі пощастило, Катюша. І я стану твоїм чоловіком. Так і бути.
Як і обіцяв колись. А потім ми все повторимо. І ти знову залишишся ні з чим. І не тобі мене звинувачувати, Катерино. Тому що знову у всьому винна опинишся тільки ти сама. Сама, сама.
— Проходьте до вітальні, — сказала Катя. — Коридором праворуч, потім ліворуч п’яті двері. Я скоро.
Сергій не поспішаючи йшов широким коридором, відчиняючи дорогою кожні двері і заглядаючи в кожну кімнату. Його очі сльозилися від розкоші та багатства.
«Ах! — вигукнув Сергій, коли нарешті увійшов до вітальні. – Так не буває. Таке й уявити було неможливо. Тільки тепер я зрозумів вираз, що коли перед людиною зачиняються одні двері, перед нею обов’язково відчиняються інші.»
Сергій сів на диван і задумався про своє майбутнє.
В цей же час, але в іншій кімнаті, Катя зняла з голови сиву перуку, а з обличчя — маску, з тонкого, еластичного матеріалу, яка старила її на багато років.
— Тепер можна й продовжити розпочату розмову, — сказала вона, дивлячись у дзеркало. – Вероніка виконала моє доручення. До мене повернулося все, що Сергій Юрійович колись забрав у мене. До того ж він ще дуже багато мені винен. І не лише мені!
Катерина увійшла до вітальні.
— Ви не скучали? — спитала вона і, не чекаючи відповіді, докладно розповіла Сергію, як і завдяки кому він втратив усе. — Тепер, коли Ви знаєте, хто я, як Ви почуваєтеся, Сергію Юрійовичу?
У відповідь Катя почула якесь невиразне бурмотіння.
Сергій, дізнавшись правду і побачивши Катерину, що перетворилася, на деякий час втратив здатність чітко говорити.
— Не зрозуміла, що Ви кажете, — відповіла Катерина на звуки, що видаються ним. – Можете повторити?
— Я говорю, що Ви добре виглядаєте, — сказав Сергій. — На вулиці Ви виглядали інакше.
— Надворі холодно, а тут тепло, — відповіла Катя. — І освітлення тут краще. Втім, зараз це все не має жодного значення. Слухайте мене уважно. Це не помста, Сергію Юрійовичу. Нічого особистого. Просто я мала повернути своє. Як ділова жінка, я не могла вчинити інакше. Інакше успіх відвернувся б від мене. Ви згодні?
– Згоден, – злякано відповів Сергій. – А що далі?
— Після того, як Ви мене позбавили всього, я, звичайно, розлютилася. Але зараз у мені немає жодної краплі агресії. Все минуло.
— Я кам ще багато винен. Але я не маю нічого.
— Звісно, у вас немає нічого, — сказала Катя. — На це й розрахували. А свій обов’язок ви відпрацюєте.
– Як? — вигукнув Сергій. — Адже я нічого не вмію.
— Я провела розслідування по всьому Вашому житті і з’ясувала, що крім мене є ще жінки, яких Ви обдурили. Ви забрали у них все та й кинули. На відміну від мене Ви кинули їх з дітьми. Ваше батьківство підтверджено. Ось документи. Вітаю вас. Ви багатодітний батько.
Сергій читав документи та згадував усе своє життя.
«Невже справді настав час платити? – думав він. — Платити за все?