Сама потрібна покупка в житті жінки – це сокира

Сьогодні я зрозуміла одну важливу річ. Сама потрібна покупка в житті жінки – це сокира. Не шуба-чоботи-туфлі-сумочка. Сокира. Точно вам кажу.

Я тут купила одну. На акції, в супермаркеті. Хороша така, фірмова, з помаранчевою довгою ручкою. Мені її запропонувала дівчина-промоутер. “Хороша сокира! – сказала вона, – купіть, стане в нагоді! ” Я і купила. І не пошкодувала. Майже відразу і пригодилася.

Поклала я її зверху в візок з продуктами і поштовхала до машини. Дивлюся, а на парковці мужик так щільно до моєї свою машину поставив, що мені двері широко не відкрили і сумки туди не пропхати, а з іншого боку від машини – бордюр, і відкривати двері незручно. І сам мужик стоїть поруч і сумки свої в багажник ставить. І тут я така під’їжджаю. На візку. З сокирою. Подивилася я на нього і на його машину. І він на нас подивився. З сокирою. І раптом посміхнувся мені, як рідний, і каже: “Давайте, я допоможу вам сумки в багажник ваш поставити, а то я близько машину поставив, а з іншого боку – бордюр і незручно …” “Давайте, – погодилися ми з сокирою, – спасибі вам велике”.

Бувають же такі чудові люди!

Ну, поскладав він мої сумки і поїхав. Я сокиру поклала на підлогу переднього пасажирського сидіння, сіла і поїхала спокійно додому. Ну, як “спокійно”. Пятница, народу повно, ще всі за місто їдуть, поспішають. І один на світлофорі як мене обжене, як підріже, так як загальмує різко, прямо переді мною, на червоний. Так я трохи йому в зад і не в’їхала. Сантиметр залишився. Він такий виходить і починає кричати: “Як водиш, та взагалі, ти права купила, нам треба поговорити”. “А чому не поговорити”, – кажу. І сокиру так, не поспішаючи, піднімаю з підлоги.

Я виходжу і її виймаю і в руках тримаю. “Чого ж не поговорити, – кажу, – ми завжди готові до конструктивного діалогу”. З сокирою. Той раптом відразу якось подобрішав. Настрій у нього, мабуть, покращився, і він радісно так говорить: “Так я і сам винен. Поспішав. Різко перестроївся, різко загальмував. Пятница! Нерви! Вибачте! ” Швиденько сів у машину свою і газанул під зелений. Ну і ми з сокирою сіли і, не поспішаючи, додому поїхали.

Під’їхала до дому, дивлюся – моє місце стоянки біля під’їзду зайняли. Знову. Точно хтось, не з нашого будинку. Своїх-то я всіх знаю. А вони – мене … Ну, гаразд. Я поруч на аварійку встала, думаю, зараз сумки важкі занесу в квартиру, а потім поїжджу по дворах – місце собі пошукаю. Сумки занесла, сокира залишилася. Думаю її теж додому заберу, в машині ж їй не лежати. Ручка яскрава, помітна, раптом хто зазіхне. А ми з нею рідні вже майже. Взяла її і машину закриваю. І тут, дивлюся – водій, що моє місце зайняв, виходить. “Ой, – каже, – а я місце ваше зайняв? Так я вже їду, вставайте, будь ласка!” І посміхається так по-доброму. “Хороших вихідних”, – говорить. І поїхав.

Я на своє місце встала, і ми з сокирою додому пішли. І вітер теплий в листям шелестів. І два, літніх ще, вихідних попереду було … І сонце світило. Нам. З сокирою …)))