Руслан приїхав до квартири колишньої дружини з дивною вимогою: віддати йому половину майна. На його подив, вона погодилася

– Наші шляхи розійшлися, Віро, квартиру залишаю тобі і нашій дитині, але спільно нажите візьму з собою. – заявив Руслан, коли Віра, що повернулася з роботи додому, виявила його з якоюсь жінкою на кухні. Вони вже з’їли весь суп, а тепер доїдали картоплю із котлетами. Все це вчора ввечері Віра приготувала, щоб сьогодні, повернувшись з роботи, повечеряти.

— Квартира і так моя, — відповіла Віра, з подивом дивлячись і на Руслана, і на жінку, яка їла її котлети, — тому вона в будь-якому разі залишається мені, хочеш ти того чи ні.

Почуте так обурило жінку, що навіть котлетою поперхнулась.

— Ти ж казав, що твоя квартира! — здивовано вимовила жінка, коли прокашлялася.

— Я тобі все поясню, — тихо відповів Руслан і подивився на Віру.

— Чого дивишся на мене? – запитала Віра.

– Я тебе прошу, – відповів Руслан. — Заради нашого минулого. Давай не зараз. Зрештою, у нас гості.

– У нас?

— Тримай себе в руках, Віра. І не чіпляйся до слів. Я ж по-хорошому говорю, що йду, і все, на чому я наполягаю, щоб усе було по справедливості чи совісті.

— Що ти йдеш, — перебила його Віра, — я взагалі нічого не розумію. Куди ти йдеш? Що взагалі ти тут робиш? Як ти сюди потрапив і навіщо ти загалом сюди прийшов? Ще й привів із собою не зрозумій кого.

– Я б попросила! – вигукнула жінка.

— Та гаразд, — не дивлячись на жінку, а тільки махнувши рукою в її бік, сказала Віра. – Попросила б вона. Не до тебе зараз. Їж котлети і мовчи.

– Руслан! — обурено вигукнула жінка. — Чому ти мовчиш?

– Віра, – сказав Руслан. — Це врешті-решт стає просто обурливо. Твоя поведінка і таке інше. Я дивуюсь. Чи це ти?

— Ти зовсім, чи що, Руслане?! – продовжувала Віра. — дивується він. Ні, ти чула? – запитала Віра, подивившись на жінку. — Наші шляхи, каже, розійшлися. Квартиру він мені залишає?

— Він чинить, як справжній чоловік, — сказала жінка. – Не розумію, а що вас дивує?

– Мене дивує?! – вигукнула Віра.

Віра знову глянула на Руслана.

— Я ж тебе місяць тому вигнала, — продовжила вона. — А сьогодні ти мало того, що сам з’явився, то ще й жінку з собою привів.

— Це Христина, — сказав Руслан.

— Та мені все одно, як її звуть.

— А от хамити не треба, — сказала Христина.

— Та що ж це таке, — здивовано промовила Віра, опускаючись на стілець, — мало того, що з’їли мою вечерю, то мені ж і в моїй домівці ще й вказують, що треба, а що не треба. Пішла геть звідси.

— Я піду, — сказала Христина, швидко доїдаючи останню котлету. — А вам буде соромно. Можливо, не зараз. Але колись обов’язково.

— Руслан, або вона зараз піде, або гірше буде.

— Христинко, тобі краще зараз піти, — сказав Руслан. — Почекай мене на подвір’ї. Я незабаром.

— Я на лавці біля під’їзду насіння погризу.

– Погризи, – дозволив Руслан.

– Ага, – додала Віра. — Погризи, погризи.

Христина підвелася з-за столу.

— Можете мене не проводжати, — сказала вона, виходячи з кухні.

— Та зараз. Як же. Щоб ти на шляху там прихопила щось.

Віра зачинила за Христиною двері і повернулася на кухню.

– Ну? — суворо спитала вона. — Чого дивишся? Що за спектакль ти мені тут зараз влаштував?

— Я в тому сенсі, Віро, що не збираюся з тобою сперечатися про квартиру.

— Ще б ти сперечався з приводу моєї квартири. Я тебе про інше спитала. Якого дідька ти сюди з’явився сьогодні? Ще й цю із собою привів.

— Хотів поговорити про спільно нажите майно, Віра. Маю право.

— З майном потім. Навіщо ти цю жінку привів сюди, ти можеш пояснити?

— Якщо чесно, Віра, я збираюся на ній одружитися. Зрозуміло, після нашого з тобою розлучення.

— Звичайно. І що? А сюди навіщо привів?

— Хотів справити на неї приємне враження. Щоб вона побачила від якої квартири я відмовляюся. І що прийду до неї не з порожніми руками, бо тут багато всього.

— І знову я не розумію, про що ти говориш. Яке спільно нажите майно? Покажи мені хоч якесь майно в цій квартирі, яке б нами було нажито разом.

– А шафа в спальні? Хіба ми її не купували разом? А стіл у вітальні? А телевізор? А холодильник?

– Ні, Руслан. Все це було тут до твого приходу до мене.

– Треба ж. А я думав, що ми все це разом купували.

— Думав він. Пити треба менше.

— Ну, навіщо ти так, Віра? Я ж по-доброму. Я ж розумію, що нічого в цей дім не вніс, але хіба ти не можеш мені сама поступитися.

— Поступитися чим?

– Майном, спільно нажитим.

– Яке майно?

– Вибач. Не так висловився. Нажите не разом, а тобою, Віра. Тобою нажитим майном не могла б ти мені просто так поступитися. Що тобі вартує? Ти жінка багата. Заробляєш, дай Боже кожному чоловікові стільки заробляти. А я? До того ж Христина, з якою ти мене застала, випадково повернувшись із роботи додому раніше, вона дитину від мене чекає. І ми, напевно, одружимося.

— «Напевно» чи «точно»?

– Точно. Точно одружимося. Ось одразу, як з тобою розлучуся, так одразу й одружимось.

— А суп навіщо з’їли? Котлети навіщо всі з’їли? Скоро дочка твоя з інституту повернеться, що вона буде?

— Христина сказала, що хоче їсти. Не міг же я залишити її голодною.

— Так, ну так. Скільки їй?

– Двадцять. Буде наступного місяця.

— Вона ровесниця твоєї доньки.

— Ровесниця, — сумно погодився Руслан. — А що вдієш? Любов.

— Як же ти у свої 45 років із нею справляєшся? Не важко?

— Тяжко, а що робити. Я ж говорю: любов.

— Ну хіба любов. Гаразд, так і бути, вмовили. Забирайте все це барахло. Все одно я збиралася ремонт робити і нові меблі та техніку купувати.

– Дякую, Віра. Я знав, я вірив, що ти добра і не зможеш зробити інакше.

– До речі! – вигукнула Віра. — А звідки в тебе ключі від моєї квартири? Ти ж казав, що їх втратив?

– Знайшов. Віриш? Тиждень тому випадково знайшов.

– Не вірю.

— Ну, як ти можеш не вірити мені, Віра? Адже ми майже двадцять років разом прожили. Це навіть прикро.

— Та ображайся ти, скільки влізе. Коротше. Тепер до справи. Після завтра сюди приїде ремонтна бригада. Чи зможеш завтра вранці все вивезти?

– Зможу.

— Я чому питаю. Сьогодні я їду, а повернуся тільки за тиждень. Робітникам я дала вказівку все звідси вивезти. Тож післязавтра все, що ти не забереш, вони вивезуть.

— А куди вивезуть, Віра?

— Уявлення не маю. Мені все одно, куди, аби тут цього не було. Заважає ремонтним роботам.

— А ти тут все ремонтуватимеш?

– Все. І підлога, і двері, і труби, і проводка, і вся сантехніка. Все, загалом. Тож якщо що треба, забирай.

– Та мені все треба, Віра.

— Ось і забирай. Вважай, що це мій тобі подарунок на наше розлучення. До речі, ти не забув, що за два тижні ми розлучаємося?

– Я пам’ятаю.

— Ну ось за два тижні й зустрінемося.

Віра зателефонувала дочці і запропонувала не приїжджати додому, бо тато та Христина зʼїли всю вечерю.

— Їдь із інституту одразу на дачу, — сказала Віра. — Бабуся тебе нагодує.

Поговоривши із дочкою, Віра подивилася на Руслана.

– Ти все зрозумів? — спитала вона.

– Все зрозумів. Завтра вранці приїду та все вивезу.

— Коли все вивезеш, ключі від квартири даси сусідці. Домовились?

– Домовилися?

– Вільний.

Вийшовши з під’їзду, Руслан одразу побачив Христину. Вона сиділа на лавці біля під’їзду, гризла насіння. Мимо жінка, що проходила, зробила Христині зауваження, що та смітить. Але Христина беззлобно послала жінку подалі і продовжила гризти насіння.

– Все гаразд, – сказав Руслан. – Я змусив Віру віддати мені все майно.

– Взагалі все? – здивувалася Христина. – Навіть не половину?

— Звісно, ​​Віра наполягала на половині! — почав вигадувати Руслан.

– А ти що?

– А що я? Ти ж мене знаєш. Я за справедливість. Все це купувалося за мої гроші. Тому завтра я заберу звідси все. Навіть сантехніку вирішив забрати.

– Ти мій герой, – сказала Христина. — А куди ми все це звеземо? До твоєї мами?

– Ні. Мамі моїй взагалі нічого про це не кажи. А то вона одразу проситиме, щоб ми з нею поділилися.

– Не скажу.

— Мамі скажемо, що переговори з Вірою не вдалося, і вона нам нічого не дала. Зрозуміла?

– Зрозуміла. А куди ми це все перевеземо?

— Ми перевеземо це на квартиру, яку я винайму для нас.

— І ми більше не житимемо з твоєю мамою?

— Ми тепер житимемо окремо, кохання моє. А завдяки тому, що меблі та все інше у нас є, то ми спокійно зніматимемо квартиру без усього. Порожню. Розумієш, яка це економія?

— Розумію.

І Руслан із Христиною, взявшись за руки, пішли у бік метро.

***
– Ну! — виходячи до передпокою, суворо запитала Катерина, коли Руслан та Христина увійшли до квартири. – Поговорили з Вірою. Дала вона вам хоч щось?

— Поговорили, мамо, — сумно відповів Руслан. – Нічого нам Віра не дала.

– Нічого? Дивно. Взагалі, Віра — не жадібна. А як вона це пояснила?

Христині не сподобалося, що її майбутня свекруха називає Віру добрими словами, і вирішила втрутитися у розмову.

— А тому, що вона вас не любить, Катерина Петрівна, — уїдливо сказала Христина. — Каже, що якби не ви, вона все віддала б. Але оскільки вас не любить, то ми нічого від неї не отримаємо.

Віра каже, що це ви постаралися і зробили все можливе, що Руслан відійшов від неї. Сказала, що ви її ніколи не любили. Постійно чіплялися з будь-якої дрібниці. Ось і вона не любить вас за це. А ми з Русланом через вас страждаємо, бо без майна залишаємось. Яке, між іншим, ваш син своїм горбом заробляв.

– Мій син? – здивувалася Катерина. – Заробив?

— А то чий, — відповіла Христина. — Ваш, певна річ.

Руслан з подивом подивився на Христину, але промовчав.

«А може, то й краще, — подумав він. — Навіть якщо Христина і збрехала, що з того? Адже вона не заради себе, а заради загального блага. Адже чим більше мама ненавидітиме Віру, тим більше любитиме Христину».

— Це правда, синку? — спитала Катерина. – Вона так і сказала.

— Щоправда, мамо, — впевнено відповів Руслан. – Так і сказала. Слово в слово.

І Руслан, і Христина пішли до своєї кімнати, а Катерина — до своєї кімнати.

А вночі Катерина вийшла зі своєї кімнати до передпокою. Підійшла до вішалки. І, не включаючи світло, витягла з бокової кишені куртки Руслана ключі від квартири Віри.

«Я тобі покажу, — думала Катерина, — знатимеш, як мене не любити».

***
Коли Катерина увійшла до квартири Віри, було три години ночі. У руках у Катерини була велика сокира.

А вже за деякий час сусіди Віри хотіли навіть викликати вбрання. Тому що в квартирі, судячи з звуків, що лунали в ній, творилося бозна-що. І гуркіт, що долинав з квартири Віри, чути було майже на всіх поверхах.

Але вбрання викликати не довелося. Тому що гуркіт у квартирі раптом несподівано припинився і стало дуже тихо.

А трохи згодом із квартири Віри вийшла Катерина. З сокирою в руках і посмішка на щасливе обличчя.

До себе додому Катерина повернулася о п’ятій ранку і одразу лягла спати. А о дев’ятій ранку Руслан і Христина увійшли до квартири Віри.

— Що це таке, Руслан? — перелякано прошепотіла Христина, коли обійшла всю квартиру і переконалася, що в квартирі не залишилося жодної нерозбитої речі. — Невже це твоя дружина так пожартувала з тебе?

— Вона, — впевнено відповів Руслан. – Хто ж ще. Крім неї, нема кому. Не змогла стерпіти, що майно спливає. Подумала, мабуть, що якщо їй не дісталося майно, то нехай тоді воно не дістанеться нікому.

Але коли Руслан віддавав ключі від квартири сусідці, та сказала, що вночі до квартири приїжджала Катерина Петрівна. Руслану відразу стало зрозуміло. І він вперше пошкодував, що не сказав мамі правду.

— Навіщо приїжджала? — злякано спитала Христина.

– Навіщо приїжджала, не знаю, – відповіла сусідка. — Одне можу сказати точно, що в руках у неї була велика сокира.

– Звідки ви знаєте? – запитувала Христина

— А я в око бачила, — відповіла сусідка. — А потім у квартирі почався галас. Який тривав хвилин десять, може, трохи більше. А потім шум різко стих, і Катерина Петрівна вийшла з квартири.

— А сокира в її руках була? – запитала Христина.

— З сокирою вийшла, — відповіла сусідка. – Точно.

Христина подивилася на Руслана.

— До тебе додому більше не поїду, — сказала вона.

— Я сам до себе не поїду додому, — відповів Руслан.

І вони поїхали на квартиру, яку винайняв Руслан. Дорогою заїхали в магазин і купили надувний матрац.