В школі у мене була однокласниця Інна. В кінці року ми всі їй заздрили. Вона була відмінницею, допомагала нам на контрольних, тобто давала списувати, і була схожа на ходячу «Вікіпедію». Вона була розумницею, улюбленицею всіх учителів!

Я лише через багато років дізналася, чого їй це коштувало, адже якщо вона і ділилася своїми переживаннями, то тільки з парою справжніх подружок. А я не входила в їх число. Вона була десь дуже високо. Я ніколи не розуміла, як можна постійно вчитися на одні п’ятірки.

Таке під силу тільки справжнім вундеркіндам. І я була впевнена в тому, що її прекрасне професійне майбутнє – визначено наперед.

Насправді все вийшло зовсім не так. Ніхто не сперечається з тим, що всі роботи хороші і всі повинні бути шанованими, в нормальному суспільстві, але коли я випадково зіткнулася з нею, то здивувалася.

Спочатку ми поспілкувалися ні про що, позгадувати шкільні роки, а потім я не втрималася …

– Як так? – запитала я її. – Невже на цьому місці потрібні золоті медалісти та люди з “червоним” дипломом?

– Ще й як потрібні, – пожартувала вона. – Для “зубрилок” – саме те місце.

– Інна, ти ж така розумна … Зараз професіоналів не вистачає всюди …

– Я не розумна. Я була видресирувана, за допомогою ременя. Зрозумій різницю. Батьки вважали, що головне – це показники. Цифри. І мені страшно було додому з «четвіркою» повертатися. Тут вже хочеш – не хочеш, а завчиш.

– Ні, я все одно не розумію. А знання?

– Знання тепер всім доступні, будь-які. А розумних ти багато спостерігаєш? Хоча варто тільки вийти в інтернет. А батьки мої допустили помилку серйозну. Знаннями треба вміти користуватися, в потрібний час. А цього мене не вчили. Думати – не вчили. Всі сили йшли на інші справи. Тепер ось папірці перекладаю. Тільки не подумай, що я скаржуся. Я все прекрасно розумію, і усвідомлюю. Краще так, ніж було на моїй першій роботі. Коли треба було вирішити проблему, терміново, а я не знала, як це зробити і стала перебирати в голові готові, завчені варіанти відповідей. А вірного серед них не виявилося. Дуже скоро мене звільнили. Потім ще дві роботи змінила. І моя самооцінка дуже різко знизилася. Особливо, коли мені сказали, що диплом я в метро купила, судячи з того, як працюю.

– Але з цим робити треба щось. Ти ж не дарма вчилася. А самооцінка – це дурниця, може ти ще місця свого не знайшла?

Я відчула, що наш діалог став її дратувати. Вона подумала, напевно, що я залізла туди, куди не просять. І сказала:

– Такі як я продаються в магазинах. Тільки їм платити не треба. Флешками називаються. Інформації на них можна багато записати, і коли треба – відкривати, і користуватися. Ще питання будуть?

– Вибач, я ж не зі зла …

– Розумію, від жалю. Така гарна дівчинка була, розумна. А тепер сидить за копійки в … І це навіть не варте ні того, що батьки психами стали, поки я вчилася, ні моїх зіпсованих нервів. Але є і плюс. Чоловік все розуміє і ми з ним абсолютно по-іншому вчимо сина. Він вчить, я не вмію. Вчить думати. У школах, на жаль, зараз цього не роблять, як і у нас не робили. Мені тільки незрозуміло – навіщо їм стільки «флешок»? Для чого? А твої як?

– Хто мої? Батьки? Нормально …

– Ні, діти …

– У мене немає дітей.

Вона подивилася на мене і посміхнулася, але без зловтіхи. Задумалася, а потім сказала:

– Цікавим виявилось життя … ти думала, що я стану академіком, напевно. А я завжди думала, що у тебе буде хороша сім’я … І обидві ми помилилися в наших очікуваннях.

– Ми не виправдали сподівань одна одної.

– Але ти запам’ятай … Раптом у тебе ще будуть діти. Ніколи не дресирує їх на отримання оцінок. Вчи думати. Зрозуміла? Тоді з ними все буде добре! До зустрічі!

– Запам’ятала, – відповіла я їй. – До зустрічі!