Розплата наздогнала мене через роки, але я не розумію, чому все так…

Мені дуже погано. Я другий тиждень ридаю. Мене наздогнав закон бумеранга, відплата або щось ще. Свекруха сказала, що це справедливість нарешті перемогла і відмовилася зі мною спілкуватися.

Два тижні тому нашому молодшому синові виповнилося 18 років. Є ще старший син і дочка. Вони повнолітні.

На наступний день після його повноліття чоловік сказав, що він виконав свій батьківський обов’язок перед дітьми, виростив їх, в майбутньому допомагати не відмовляється, спілкуватися з дітьми так само буде, але від мене йде.

Я в шоці. Я ж його дуже сильно люблю. А все тому, що йому не дає спокою моя помилка молодості й він, виявляється, мене не пробачив.

Не зовсім простив. Він упокорився, переступив через свою чоловічу гордість, через глузування друзів і колег, навіть перейшов на іншу роботу, але сім’ю зберіг і дітям був завжди гідним батьком, а мені турботливим і уважним чоловіком, люблячим і ніжним.

Ми познайомилися в інституті, на останньому курсі одружилися, майже одразу посипалися у нас один за одним діти: син, дочка і знову син. Погодки. Діти підросли і я вийшла на роботу. Чоловік влаштував у поліклініку до свого приятеля. Там більш гнучкий графік, що зручно для нас з садком.

Робота, діти, дім, кухня, турботи, колесо без кінця і краю мене якось затягнуло, закрутило, безпросвітно.

У чоловіка з’явилася дача і рибалка, у нього вихідні, в у мене сумка з продуктами стала важчою і тягла я її вже з ринку сама у вихідні. Діти допомагали, в пакетах зелень несли, картоплю тягли. Пекло. Будо якесь справжнісіньке пекло, а не життя.

Той час у мене спливає перед очима як з фільму жахів: ситий, умитий і задоволений чоловік на дивані в вихідний, кричали діти, свекор і свекруха прийшли на обов’язкову вечерю в неділю і я в милі бігаю то на балкон з речами сушити, то до каструль і духовки, яка видає осточортілі мені нудотні аромати.

А потім я захворіла і потрапила в лікарню. Ні, не в лікарню, а в рай.

Не було роботи та викликів, не було чоловіка, якому треба було вечерю готувати та подати до телевізора, дітей, яких треба було нагодувати та зайняти чимось, щоб вони не скаженіли. Не було каструль, прання, магазинів, сумок, базару. Був рай. Тиша та спокій.

Там, в раю, я йшла на поправку дуже погано, довго і повільно. Організм пручався і не хотів повертати мене в рутину буденному житті. Там же, через якийсь час, я і познайомилася з одним дуже цікавим чоловіком. Він мені допоміг повернутися до життя.

З ним я після лікарні стала іноді зустрічатися, він же дарував мені свято. На щастя, робота дозволяла не надто обманювати чоловіка, щоб зустрічатися з іншим чоловіком. А чоловік, виявляється, цілком може і дітей з садка забрати, і на ринку самостійно впоратися, і сумки додому принести, і вечерю приготувати, і, страшно подумати, навіть знає де вилку і ніж у своєму домі взяти. Я не кажу, що вся робота лягла на його плечі. Звісно, ні, але частину турбот він взяв на себе.

Так тривало рік. Таємні зустрічі, брехня чоловікові, постійне роздирання себе за свій вчинок, але припиняти я нічого не збиралася. Я закохалася по самі вуха. Він часто говорив, що хоче бути зі мною, збирався знайомитися з моїми дітьми, думав, як їх розташувати до себе, розповідав, як ми щасливо заживемо, мріяв, що я народжу йому теж дітей. Двох. Сина і дочку.

Я була щаслива в ці хвилини, вірила і наївно припускала, що це і є те саме щастя і любов. Адже коли чоловік заводить стосунки із заміжньою жінкою, він несе повну відповідальність за те, що відбувається, і коли рано чи пізно про ці відносини стане відомо чоловіку, йому потрібно буде розставляти крапки над i та брати на себе турботу не тільки про жінку, а й про її дітей.

Одного разу я не прийшла ночувати. Просто страшенно  втомилася і ми заснули. Заснули так міцно, що прокинулися тільки вранці.

В той день я чоловікові все розповіла і попросила піти. Увечері про все розповіла коханому. Думала, що він зараз зрадіє і як джентльмен, скаже, щоб я не переживала і не хвилювалася, він нас не залишить. АЛЕ !!!!

Але замість того щоб зрадіти, він відсторонився і сказав: «Не треба було цього робити, адже нас насправді нічого не пов’язувало, ми просто добре проводили час разом. Я не хотів тобі казати, але у мене є дружина і двоє дітей і я зовсім не планував розлучатися ».

Мій стан уявити важко. Ледве я з’явилася будинку, як чоловік поцілував дітей і пішов. Виявляється, речі свої він вже вивіз.

Так і ходив … На роботу, до дітей і на квартиру. Місяць. А потім я попросила не йти. Він залишився.

14 років з того дня ми жили щасливо. І ось прийшов кінець.

Пішов в бабусину квартиру. Один. Ремонт попереду. Діти обіцяють допомогти. Вони не засуджують, не плачуть, не зляться на нього. Вони його розуміють.

А я не розумію. Як можна, проживши стільки років, носити в собі образу, а потім зібратися і піти?

Він сказав, що не хотів, щоб його діти росли без нього, тому і повернувся. А тепер діти дорослі, вони все розуміють.

Якщо мені потрібне розлучення, то я отримаю його на першу вимогу. Але жити зі мною разом він більше не хоче ні дня.

Але ж ми прожили 23 роки. Шкода. Біль. Образа.

джерело