Роман втомився від дружини та дітей і вирішив місяць пожити окремо. От тільки він не чекав такої реакції дружини на це

«Цікаво, як зреагує Соня, якщо я скажу про це? – думав Роман. — Образиться чи розлютиться? Хоча, на що тут злитися? І ображатися нема на що. Адже я не назавжди хочу піти. Лише на місяць. Поживу один і повернуся».

— Наші стосунки, Соня, вони вже не ті, — промовив за вечерею Роман. — Вони стали скучними. А хочеться чогось свіжого. Розумієш?

— Розумію, — байдуже відповіла Соня.

– Що ти розумієш?

— Ти хочеш освіжити наші стосунки, — відповіла Соня.

– Правильно. Хочу освіжити.

– І що ти пропонуєш? – запитала Соня.

— Лише ти це, Соня, спокійно, — попередив Роман.

— Та я спокійна, — відповіла Соня. – Говори.

— У мого дядька…

— Петро Георгійович? – уточнила Соня.

— Петро Георгійович, — відповів Роман— квартира звільнилася. Він закордон поїхав. На півроку. А ключі від квартири мені дав і дозволив скористатися.

— Так, так, так, — зрозуміло сказала Соня, думаючи про щось своє, — Вільна квартира. В центрі. На півроку. Дуже цікаво. І що?

Роман злякано дивився на дружину. Помітивши на собі неспокійний погляд чоловіка, Соня підняла голову.

– Ой, вибач. Замислилась. Ти продовжуй, Рома, кажи. Не зважай на мене. Це так. Міркую сама з собою. Я тебе слухаю.

— Так ось, — продовжував Роман, все ще з тривогою дивлячись на дружину, — я й думаю, чому б мені не пожити якийсь час там.

– У квартирі у дядька? – уточнила Соня.

– У нього. Але без тебе та дітей.

– Одному? – уточнила Соня.

— Може, це освіжить наші стосунки? – тихо і з надією в голосі, сказав Роман. — Як гадаєш, Соня?

Соня замислилась.

– Без мене і дітей, – задумливо промовила вона, після невеликої паузи. – Ну а що. В принципі, пожити півроку окремо — це не так уже й погано.

— Ні, Соня, ні, — рішуче відповів Роман. — Жодних півроку. Усього місяць.

– А чому не півроку? — розчаровано здивувалася Соня.

– Як чому? – не зрозумів Роман.

Він гадав, що йому й місяць не дозволять, а тут таке!

— Ну, квартира дядька на півроку звільнилася, — відповіла Соня. – Сам же сказав. Дядько закордон поїхав.

– Це так, – погодився Роман , – дядько поїхав. Але, на мою думку, півроку — це забагато. Хіба ні?

— Небагато, — спокійно й упевнено відповіла Соня. – В самий раз. Якщо освіжати наші стосунки, то освіжати по-серйозному. А то – місяць! Місяць, що? Пролетить і не помітиш. Тут свіжістю не пахне. Загалом правильно було б розлучитися на рік. Шкода, що квартира дядька вільна лише півроку. А якщо поговорити з дядьком?

– Про що поговорити? – не зрозумів Роман.

— Про те, щоб він закородоном на рік затримався.

Роману здалося підозрілим бажання Соні розлучитися настільки тривалий термін.

– Я не зрозумів, Соня. Ти це зараз серйозно?

— Цілком, — впевнено відповіла Соня. – Дивись сам. Дітей віддаємо батькам. Доньку – твоїй мамі. Вона її більше любить. А сина – моїй. Він лише її слухається. Ти цілий рік будеш у дядька, а я тут. Уявляєш, як за рік ми освіжимо наші стосунки! Тут головне, щоб ми не бачили ні дітей, ні один одного. Правильно? Ми тоді не тільки один за одним заскучимо, а й за дітьми. Ось тільки…

Соня замислилась.

– Що? – запитав Роман.

— Про батьків я не подумала, — відповіла Соня. — Як гадаєш, вони погодяться?

— Не знаю, — розгублено відповів Роман.

– Зараз з’ясуємо, – сказала Соня. — Я поговорю зі своєю мамою. А ти зі своєю.

Соня зателефонувала мамі.

— Слухай, мамо, — Соня одразу перейшла до головного. – Роман пропонує розлучитися на рік. Не перебивай. Що навіщо? Щоб освіжити стосунки. Йому дядько квартиру дає. Трьохкімнатну. Поруч із метро. Ти забереш онука на якийсь час? Дякую тобі велике, матусю. Я знала, що ти підтримаєш мене.

Що робитиму цей рік? Чим займатимуся? А нічим особливим, мамо, не робитиму. Ах, у цьому сенсі. Ні, мамо. У цьому сенсі нічого такого робити не збираюся. Що? З подругами — так, з подругами зустрічатимуся. Адже в мене тепер квартира вільна. Ні чоловіка, ні дітей.

Дочку його мама забирає. Можна скільки завгодно подруг у гості запрошувати. Ось чому, мамо, ти одразу думаєш, що ми займатимемося чимось поганим. Нічим таким ми не займатимемося. Ну і що, що вони незаміжні. Ах, ти у цьому сенсі.

Соня подивилася на Романа.

— Ні, мамо, — продовжувала вона, — гадаю, що до цього не дійде. Чому не дійде? Тому що я люблю чоловіка. І в нього також нічого такого не буде. Я йому вірю. Можеш вважати мене надто довірливою, мамо, але я свої думки не зраджу. Я йому довіряю. А за рік ми знову будемо разом.

Так, мамо, я в цьому певна. Ні, мамо, мені ніхто, крім Романа, не потрібний. Ну, все, мамо, поки що. Кажу, що набридло з тобою розмовляти. Тому що. У тебе якісь дивні думки в голові. Не знаю чому. Може, тому що маєш багатий життєвий досвід. Бо мамо, я б до такого не додумалася. Все, мамо. Завтра привезу тобі онука. Бувай.

Соня вимкнула телефон і подивилася на чоловіка.

— Дзвони своїй мамі, — сказала вона. – Домовляйся. Зі своєю я вже домовилася. А потім подзвонимо дядькові і вмовимо його затриматись закордонм

Але Роман не став нікому дзвонити. Сказав, що передумав освіжати стосунки, бо йому й так добре. Змусив Соню зателефонувати мамі та все скасувати.

– Шкода, – тяжко зітхнувши, сумно сказала Соня, коли знову поговорила з мамою і все скасувала. — А я, дурна, розмріялася. Ні, а все-таки, як було б чудово. Без тебе без дітей. Освіжили б стосунки. Може, передумаєш, Рома? А?

Роман заперечливо покрутив головою. Далі вечеряли мовчки. Кожен думав про щось своє.

Вранці наступного дня Соня зателефонувала Петру Георгійовичу, щоб умовити його затриматися закордоном триваліший термін.

— А Вашу квартиру я здаватиму, — сказала вона. – Подобово. Доходи порівну.

— І скільки я отримуватиму? – уточнив Петро Георгійович.

Соня назвала суму.

— Скільки? — вигукнув Петро Георгійович.

Соня повторила сказане.

– У такому разі, Соня, – сказав Петро Георгійович, – вважайте, що я виїхав з країни назавжди. А всі мої речі з квартири перевезіть до себе. Потім вирішимо, що з ними робити.

Минуло три роки. Дядько все ще закордонм і повертатися не думає.