Родичі стали клясти нас, бо ми з братом здали батька до будинку для людей похилого віку. Але це ще, принаймні, людський вчинок з нашої сторони

Пара Олександра та Марини вважалася найкрасивішою у своєму селі. На дівчину заглядалося багато, але закохалася вона в хлопця хоч і чарівного, але трохи безвідповідального. Мама від цього шлюбу її відмовляла.

Марина батьків не слухала, хоч вони й далі сватали їй інших хлопців:

«Вітя – добрий, скромний хлопець. Юрко, що у сільраді працює, вихований, ввічливий завжди. Ні, тобі цього шибайголову подавай», — голосив тато Марині.

Та тільки дівчині всі нотації рідних були байдужими, коли вона знову і знову зустрічалася з Олександром. Як знати, чому такий вітряний хлопець зробив пропозицію дівчині. Але вона без роздумів її прийняла.

Рожеві окуляри Марини справді почали розбиватися вже у перші місяці шлюбу. Її чоловіка не змінила навіть новина про те, що дружина носить під серцем їхнього первістка. Саша також активно відпочивав із друзями, а іноді й з подругами. Марина спершу намагалася тримати марку і виходила на тусовки із чоловіком. Але через вагітність нічні гулянки невдовзі довелося припинити.

Роки йшли, а життя цієї пари складалося дивним чином. Саша гуляв та відпочивав. Працював то там, то там. Марина народила спочатку Максима, а через 2 роки і Дмитра. Дітей вона любила, але чоловікові намагалася приділяти уваги значно більше.

Щоб не допустити появи в житті горе-чоловіка інших жінок, Марина завжди намагалася бути з ним і повністю відповідати його ідеалам. «Навіщо мені дружина, яка не радуватиме мене?» — постійно повторював Олександр.

Не дивно, що з часом Максим і Дмитро стали жити з батьками Марини. Бабуся і дідусь, що раніше так хаяли дочку за її легковажність, знайшли у своїх онуках справжню втіху. Хлопчики були не по роках розумні та спокійні. Ніколи зайвий раз не турбували пару Миколи та Вікторії. Дійшло до того, що одного разу Дмитро назвав свою бабусю “мамою”.

Допомоги з боку Олексндра родина Миколи та Вікторії не чекала. Зрозуміло, сімейка виявляла якусь ініціативу, але далі порожніх слів справа не заходила. Батьки Марини повністю забезпечували хлопчиків і ростили їх немов рідних синів. Біологічна мама появлялась у житті хлопців, але зрідка. Діти не приділяли особливого значення цій жінці.

Стороною пройшов їх і той факт, що Олександр втягнув дружину в якісь сумнівні розбірки. Надворі стояли суворі 90-ті, тому було не дивно, коли життя Марини раптово і трагічно обірвалося. Батьки дівчини розлютилися на її недбайливого чоловіка і заборонили йому наближатися до дітей.

«Та дуже вони мені потрібні, ці спиногризи», — байдуже відповів Олександр.

Завдяки хорошому вихованню та справжній сімейній теплоті обидва хлопчики виросли здоровими та успішними молодими людьми. Вони завжди допомагали своїм дідусю та бабусі. Поки одного дня Максиму не зателефонував незнайомий номер:

«Максимчику, я твоя тітка Віра, двоюрідна сестра твого тата. Дуже потрібно, щоб ти йому допоміг. Може, грішми небагато. А то йому тяжко по життю дуже, а ви з братом зовсім від нього відвернулися. Як не рідні просто».

Але Максим був із таких людей, яким палець у рот не клади. Він негайно розшукав адресу, де мешкав його біологічний батько, взяв брата і приїхав. Хлопців зовсім не здивував аромат, який панував у бідній квартирі. Батько не розлучався з обіймами зеленого змія. Понад те, хлопці з’ясували, що він отримує допомогу від держави. Яку благополучно забирає ця тітка Віра.

«Як це батька до інтернату? Та ви що з глузду з’їхали, мажори зачухані? Ви як так смієте з батьком чинити?! Він вам життя дав, а ви охламони невдячні! Та щоб ви були прокляті, навіщо я тільки дзвонила вам! — кричала тітка Віра на весь поверх, коли Максим озвучив свій план дій на найближче майбутнє.

Родичі по батьківській лінії намагалися атакувати сім’ї Максима і Дмитра щосили, але молодим чоловікам все було байдуже.

«В інтернаті про нього подбають. Так він буде ситим і чистим хоча б», — тихо міркував Дмитро.

«Мені, чесно сказати, ще й за інтернат платити явно і задарма не здалося. Але це, принаймні, людський вчинок. Ця тітка Віра до кінця спочатку батьківських днів, а потім і своїх із нас не злізла б. Дай грошей, Максимчику. Ти виріс і заробляти навчився, тепер ми тобі на шию виліземо і звісимо ніжки», – сказав Максим, як відрізав.

Молодим чоловікам здавалося, що їхній варіант більш гуманний, ніж той, що вони пережили. Дві маленькі дитини, кинуті на свавілля долі. Доки не прийшли справжні батьки, що виростили їх і поставили на ноги. І вік Миколи та Вікторії не став перепоною на шляху до звання «справжніх батьків». Їх Дмитро та Максим поважають як нікого іншого.